Глиняна перлина Луганщини. Український гончарний промисел у Макаровому Яру.
З кінця XVI століття українське населення почало масове освоєння Луганщини. Протягом наступних двох сторічь на території краю вже існували стабільні поселення, які адміністративно належали або до Ізюмського та Острогоського полків Слобідської України, або до Кальміуської паланки Запорізької Січі.
Переселенці несли із собою технологічні та господарські традиції з колишніх рідних місць, які вони успішно поширювали і на сусідні російські, або донські поселення. Серед таких найбільш помітних галузей, було виготовлення біло-глиняного керамічного посуду, за технологіями, як відзначають провідні спеціалісти інституту археології НАН України Лесі Чміль та Людмили Мироненко, поширеними у центральній Україні ще з епохи середньовіччя. Це виробництво, згодом розповсюдилося в усіх районах Луганської області (власні археологічні розвідки свідчать про його наявність на Старобільщині, Біловодщині та Міловщині) та активно розвивалося до другої половини ХХ сторіччя.
Проте, найголовнішим центром розвитку біло-глиняного гончарного промислу було село Макарів яр, розташоване на півдні Луганської області. Про місцеве гончарне виробництво піде мова у цій статті.
Українська історія Макарова Яру
Точно невідомо, коли було засновано село. Пам’ятний знак на виїзді з нього вказує на те, що населений пункт був заснований ще у 1654 році, Вікіпедія датує його початок 1660-ті роками, у той час як історик церковного православного життя ХІХ ст. Катеринославської губернії Феодосій Макаревський писав про 1738 рік. Скоріше за все, усі дати достовірні – просто вони фіксують різні етапи розвитку села. Вірогідно, що у 50 – 60-х рр. XVII століття тут існував сторожовий пункт запорізьких козаків, які вели спостереження за можливими пересуваннями татарських загонів та діями конкурентних донських козаків, поселення яких формувалося на іншому березі річки Сіверський Донець.
Окрім того, за твердженням провідної дослідниці місцевого гончарного промислу Людмили Овчаренко, на місті сучасного села вже на початку XVII ст. існували запорізький пункт на перетині шляхів-трактів між різними козацькими анклавами. «1600 року через цю місцевість пролягав так званий «секретний козацький шлях» із Запорізької Січі на р. Дон та р. Кагальник; 1650 року запорозькі пікети вже стояли поблизу с. Суходіл, а від 1660-го – частину цього пікету розпорядженням Коша було переведено на околиці майбутнього села Макарів Яр, звідки до Бахмутської фортеці доставляли продукти харчування», - відзначала дослідниця.
У 30-х роках XVIII ст. ці землі, які адміністративно належали до Кальміуської паланки Запорізької Січі, у якості «кутка общитованного» були передані відставному козаку Макару Безродному (на його честь і було названо село). Він заклав тут велике козацьке поселення – «зимівник», який складався с землянок, які мали назву «бордюги».
Портрет Макара Безродного у краєзнавчому музеї с. Макарів Яр. Фото А. Стрижобика
Спочатку тут розвивалося переважно землеробство, проте, згодом, як відзначала Людмила Овчаренко, у селі з’явилися технології створення біло-глиняної кераміки. Вони поширилися або з Харківської губернії, з ХІХ, або ще раніше - з середини XVIII ст. «захожалими людьми», або «литвинами».
У 70-х роках XVIII, в умовах ліквідації російським імперським урядом Запорізької Січі, Макарів Яр був відібраний у козаків та відданий сербським переселенцям, які воювали на боці Росії у війні проти Туреччини. Вірогідно, це відбулося у 1773 році, коли село дісталося у якості «рангової дачі» полковнику Бахмутського гусарського Авраму Рашковичу. На його честь поселення було перейменовано на Рашківку. У 80-х роках XVIII ст. воно на деякий час отримало назву «Архангельське», на честь Архангела Михаїла, храм якого був побудований у селі. На початку ХІХ село знову називалося Макарів Яр.
Згодом, воно ще кілька разів змінювало господарів-поміщиків. Можливо, наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. воно належало родині Ільєнків, які до революції 1917 року заснували тут кінний завод.
Родина Дудаків. Перша половина ХХ ст.
Саме у цей період до Макарова Яра потрапили предки автора цих строк. У першій половині ХІХ ст. вони були кріпаками на прізвище «Сороки» на Черкащині, але згодом були обміняні на собак для полювання, і таким чином потрапили у село, вже під прізвищем «Сороки-Собаки». Людмила Овчаренко відзначала, що у цей період практика переселення селян, особливо з Катеринославської губернії, була досить поширеною.
На початку ХХ століття патріархами родини були Іван Дудак, відомий своєю надзвичайною силою. Одного разу, у пориві роздратування, він вбив ударом кулака норовливого бика, також родинні легенди вказують, що одного разу він вступив у поєдинок із знаменитим цирковим богатирем Іваном Піддубним.
При цьому, Іван займався цілком мирним промислом – гончарством. Його син – Федір – статурою пішов у маленьку матір – Марію. Невеликий зріст та вага обумовила те, що він став жокеєм у кінному заводі Ільєнків.
Зразки гончарних виробів у місцевому музеї
Цікаво, що у цей період, місцеві «хохли», або «бідняки» знаходилися у стані хронічної ворожнечі із пихатими донськими козаками («богачами») з російського берега Сіверського Дінця. Між ними була недовіра, попри близькість населених пунктів, не було жодних сталих контактів та спільних шлюбів.
У період революції 1917 року у село прославив герой-мученик радянського пантеону Олександр Пархоменко – «босяк Шурка» (так його «дражнили» у селі), на честь якого було у радянські часи перейменовано село. Згодом він був убитий Нестором Махно, який восени 1920 року воював тут проти радянської влади. Федір Дудак служив у Пархоменко ад’ютантом. За це махновці кілька разів виводили розстрілювати його мати. Одного разу він і сам ледь не потрапив під їхні шашки, коли заїхав додому погостити. У цей час, відбувся черговий махновський наліт на поселення. Федора врятували, спустивши у глибокий колодязь, який саме копали його родичі.
Гончарний промисел у Макаровому Яру
Ані війни, ані революції не заважали Макаровоярським гончарам робити своє. Розгорнутися промислу деякий час заважало кріпацтво. Гончари були змушені поєднувати виробництво горщиків із відробітком панщини. Проте після «великих реформ», у другій половині ХІХ століття їх промисел остаточно став товарним. Місцеві майстри остаточно відірвалися від землеробства і зосередилися лише на своєму ремеслі. На думку відомої української археологині Наталії Каплун, місцеві майстри зберігали українські традиції виробництва керамічного біло-глиняного посуду.
На фото - Залишки гончарних горнів поблизу села Макарів Яр Сорокинського району. Фото зроблені під час археологічної розвідки Луганського обласного краєзнавчого музею в 2008 році
Старовинні об’єкти, пов’язані із гончарним промислом Макарова Яра неодноразово ставали об’єктом дослідження археологів – співробітників Луганського обласного краєзнавчого музею та Інституту археології НАН України. Зокрема, у листопаді 2008 року тут було проведено археологічні розкопки під науковим керівництвом Оксани Стадник. Об’єктом досліджень стали отвори у крейдяних виходах, поблизу від села, у місцевості, яке має історичну назву «Білоусове джерело». Як виявилося, це були залишки гончарних горнів – спеціально виритих каналів, які використовувалися для обпалення готового керамічного посуду.
Цікаво, що кількість професійних гончарів у селі довгий час була незмінною. Людмила Овчаренко вказувала, що у момент ліквідації кріпацтва у селі було 239 осіб. У 1885 році їх чисельність не змінилася.
Спираючись на спогади місцевого майстра, дослідниця описала, що напередодні масштабного випалювання горщиків (воно робилося одночасно для усіх майстрів) у селі жило 40 – 50 прибулих комерсантів, які одразу перекупали готовий керамічний посуд.
Досить часто ремісники не довіряли «перекупам» та намагалися продавати горщики самостійно. Людмила Овчаренко приводить наступну статистику виробництва та продажу: «Щорічно кустарі виготовляли до 100 тис. горщиків. Половину виготовлених гончарних виробів реалізовували переважно в Макаровому Яру (39,5%, за 2,44 коп. за штуку) чи на його околицях (26,5%), а решту – в Луганську (17,8%, за 3,3 коп. за штуку) та в Ростові-на-Дону (16,4%, за 3,9 коп. за штуку).
Разом із тим, товаризація промислу мала і певні негативні наслідки. Навколишні поміщики, на землях яких гончари брали глину, тепер вимагали плату за неї. Зокрема, місцевому поміщику Булацелю за віз сировини платили 1 рубль, 50 копійок. Ільєнко, у свою чергу, брав тільки 35 копійок, але глина була значно гіршої якості.
Промисел активно розвивався до другої половини ХХ століття. Популярність металевого та фаянсового посуду у цей період робило кустарне виробництво гончарних виробів неконкурентним і воно прийшло до поступового занепаду. Для нас нащадків – ця історія важлива тим, що вона показує, що низова комерційна та виробнича ініціатива українців дозволяла їм створювати на Луганщини важливі цивілізаційні анклави і без російської імперської «турботи», про яку так люблять сьогодні говорити місцеві любителі «російського світу».
Автор: Олександр Набока
