Село Мельниківці знаходиться на Подільській височині, у лісостеповій зоні України, на території Східного Поділля.
Населений пункт розміщено в балці, через яку проходить невеличка річка, прозвана згодом мешканцями села — Кравчик. Свій початок вона бере вище села Ометинці, тому в геологічних дослідженнях вона значиться як Ометинецька річка. Кравчик, прорізуючи лівобережжя Південного Бугу, проносить свої води через села Ометинці, Мельниківці, Слобідку і впадає в річку Південний Буг біля села Райгород.
Першим документальним джерелом, в якому вперше згадується назва села, є Акти королівського трибуналу 1622 року. Наступним документом, що підтверджує існування села під такою ж назвою є «Тарифа подимної податі воєводства Брацлавського 1629 р.» (якщо на території польського Поділля подібні документи збереглися, починаючи з кінця ХV ст., то Литовського — лише з ХVІІ ст.). В ній зазначається, що пан Стефан Байбуза (Stefan Baybuza) з Мельниківець (Mielnikowiec) повинен був сплатити від дому свого власного — 1 злотий 15 грошей 27, а його брат Констянтин Байбуза (Konstanty Baybuza) (вінницький гродський суддя і прилуцький староста) з Вищої Кропивни та Мельниківець від 174 домів — повинен сплатити 87 злотих.
Згадується село під назвою «Мельниковцы» при приведенні до присяги місцевих мешканців після приєднання України до Росії в 1654 році. Про козацькі часи нагадують шаблі, знайдені на території села, які тривалий час знаходилися в сільському музеї. Зафіксована назва села при перерахуванні поселень і домів воєводства Брацлавського по стягненню подимного і млинового податку у 1664 році. Там записано: «З усіх Мельниківець — маєтку пана Доманівського, хорунжого черського з 200 домів і млина кам’яного — 31 злотий і 15 грошів». Таким чином, на той час село належало пану Доманівському, у власності якого знаходився збудований із каменю млин. В селі вже тоді нараховувалося 200 будинків.
Відомості про село у своїй праці подає польський історик А. Яблоновський. Він повідомляє про те, що на початку XVIIІ ст. село було значно розширене графом Холоневським, який переселив сюди мешканців з інших сіл, що належали йому. У 1780 році частина земель села належала Катським. У другій половині XVIIІ ст. володарем сіл Мельниківець та Ометинець був Ксавери Холоневський, відомий політичний діяч, з 1788 р. — коронний ловчий. За відомостями Брацлавської казенної палати за володіння селами граф сплачував 5413 крб. річного податку. Станом на 1825 р. кріпосні селяни графа проживали у 190 селянських дворах. Після того, як бездітний граф помер у Львові у 1830 р., частину Мельниківець успадкувала його племінниця (донька Рафала Холоневського), яка вийшла заміж за відомого державного діяча Міколая Грохольського. Іншою частиною села володів Владислав Холоневський, син Ігнаци Холоневського 38. У 1833 р. більшу частину земель села Мельниківець у спадкоємців Холоневського викупив Франц Рутковський (проживав у Тульчині).
За переказами відомо, що на території села діяв Устим Кармелюк, про що свідчила печера з вибитою при вході селянською сорочкою на камені та знаком, який не можна розпізнати. Є навіть припущення, що вона тягнулась попід ставок і виходила на кам’яну гору на Тартаку. Такою печера проіснувала до 1959 року і тоді була зруйнована під час роботи кар’єру. Один випадок з діяльності Кармелюка у селі подає у своїх спогадах Іван Юрченко: «Пани його називали вовкулаком. Казали, що сам ходив у розвідку, перекидався у собаку, вовка, коня, навіть кричав пугачем, кував зозулею…. Завжди нападав зненацька. Якщо його чекали з півдня, то він з’являвся із півночі. В небіжчика пана Яловіцького (певний час володів частиною земель с. Мельниківець — О.М.) була велика охорона і ніяк не можна було Кармелюкові до нього добратися. Так, казали, він і його військо перебралися у польську одежу військову, під’їхали до панської брами, а Кармелюк заговорив по-польському до охорони і сказав, що він доганяє розбійника Кармелюка і просить пана Яловіцького дозволити йому переночувати у його маєтку. Охорона передала панові, що, мовляв, приїхало панське військо, яке у погоні за разбійником Кармелюком, хоче перепочити у маєтку, а на світанку вирушити у дальшу погоню»…. Пан дуже втішився, що хоч одну ніч поспить безтурботно і велів пустити та добре вгостити військо. А опівночі Кармелюк пов’язав усю панську охорону і все панство, що було у дворі, забрав гроші дорогоцінності, підпалив будинки й виїхав, причепивши на брамі картку: «Тут ночував Кармелюк»… ».
В центрі села над ставком і досі височіє частина кам’яної споруди: без вікон, без дверей, яка серед жителів села зберегла назву «чортовня». За підрахунками їй налічується більше 200 років. Згідно легенди пана мучили сновидіння з чортами. Ворожбитом йому було сказано побудувати спеціальний будинок для нечистої сили, що пан і зробив. За іншою версією будинок призначався для складання льоду, який вирубувався тут же на ставку та використовувався на збудованому поряд винокурному заводі.
Залишки дивної споруди «чортовні»
В 1861 році була проведена земельна реформа, яка ліквідувала кріпацтво і сприяла розвитку капіталістичних відносин на селі. Особливістю проведення цієї реформи на Поділлі було те, що тут земельні наділи уже були закріплені за селянами ще за інвентарними правилами 1847 року. Наслідком цього було зменшення селянських земельних наділів на 1/3. При реформі цей процес продовжився. Якщо до реформи наділ подільського селянина на 1 ревізьку душу становив 5,5 десятин: у 1863–2,2; у 1890–1,8; у 1900–1,2 десятини 46. Селяни були розчаровані у своїй «волі», що нерідко призводило до стихійних протестів.
В період Першої світової війни поміщики черпали собі робочу силу за рахунок військовополонених австрійців та ін. Так, наприклад, мешканця села Мельниківець Івана Недогона було взято на роботу в маєток пана Гижицького, як військовополоненого і передаровано пану Червінському. Окрім панщини, селяни платили податки. Податки були різні: державні або казенні, мирські та земські збори. Питанням виконання податків, та їх плануванням на наступний рік, і взагалі координацією економічного життя займався сільський схід.
Зовнішній вигляд села початку ХХ ст., що закарбувався у дитячій пам’яті змальовує у своїх своїх спогадах мешканець села — Іван Демидович Юрченко: «На схилах трьох розлогих горбовин — північній, східній і західній, видніли чепурні біленькі хати, високі дахи клунь, комори, хліви і хлівчики, вкриті житніми околотяними сніпочками, а роги дахів дбайливо вив’язані товстими китицями. Стріхи рівненько підстрижені, розчесані й підбиті праником під шнур. Всі будівлі ледве-ледве визирали з-поміж верховіття садів і садочків. На причілках хат майоріли запашні квіти й зілля: лелія, косотень, вергінія, півонія, мороз, Боже древко, м’ята, чебрець, любисток, чорнобель, пизьмо, барвінок та розлогий кущ бузку. Це село поділялось на кутки: Задвірний, Киричківський, Козярівський, Голотівський, Суківський. Посеред села височів двоповерховий панський будинок, а кругом нього великий сосновий парк і сад, що простягнувся вздовж ставка. На скелі, коло самого ставка, височіла шпиляста, похмура, сіра панщизняна вежа, з якої дзвонив годинник рабам на обід і закінчення праці. На Козярівському кутку стояла висока дерев’яна Церква св. Дмитра, обведена високим і товстим муром, а через кілька садиб — церковно-приходська школа. Коло школи жидівська бакалійна крамниця й горілчана крамниця. За садибами, по схилах горбовин, розляглись ліщані левади з рідкими тисячолітніми дубами, ясенями, кленами, яворами та престарими грабами. З півночі, за левадами, простяглись поміщицькі ліси, а за ними простяглась безкрая чорна смуга лісу, що належав княгині Щербатовій. З лісів, пробиваючись крізь кам’яні скелі, гомонів вузенький потічок, що підбирав всі джерельні води й ніс їх у велику річку Буг. В селі ця річка мала два метри завширшки. В селі було три ставки й три дерев’яних млини».
Більше про історію села Мельниківець можна прочитати в книзі: Мельничук О. А. М 48 Мельниківці крізь сивину століть : історико-краєзнавчий нарис. Вінниця : ТВОРИ, 2020. 332 с.
Матеріал наданий: О. Мельничуком.
