Матеріали кущової комплексної етнографічної експедиції сіл: Медведівка, Новоселиця, Суботів Чигиринського району 14.04.1998 р.
Черкаський обласний краєзнавчий музей
Корнієнко Г.І. Темченко А.І.
Гавага Ганна Яківна 1932 р. н.
Т.А. – Були раніше баби-шептухи?
Г.Г. – Було, а чого ж не було.
Т.А. – А від яких хвороб вони вишіптували?
Г.Г. – Од бешихи, зглазу, переляку, лишка.
Т.А. – Од чого?
Г.Г. – Як лишко б’є.
Т.А. – Що таке лишко?
Г.Г. –Пілепсія, називають. Мати моя сама, покійниця, одробляла.
Т.А. - Не пам’ятаєте як?
Г.Г. – Не помню. Вона вимовляла слова, то я ж не знала, шо мати моя скоро вмре. Ходила ж і мати, на лежанці, усе. Антонко пішов на роботу.
Т.А. – Вона вам нічого не сказала?
Г.Г. – Не думала, шо так скоро вмре. Я ж не знала такого діла.
Т.А. – Вам мати не лікувала?
Г.Г. – Як у мене була золотуха, то мати шо зробила. Коси у мене були великі, довгі. Одрізала мати коси. Та взяла та змазала мене сметаною геть, всю голову, а потім заячу кожу наділа на голову, синочок. І так тиждень я у тій кожі була, і не знала, де воно взялось; і не знала, де воно ділось.
Т.А. – Вона щось шептала при цьому?
Г.Г. – А хіба я знаю...
Т.А. – До Вашої матері ходили люди лікуватися?
Г.Г. – Приходили, синочок. Мати одробляла. Оце всцикалися два хлопці – мати одробила. Хахаєвих два хлопці, де Іван дохтором робить. Я розкажу як. На кажду кісточку з ніг до голови треба мотузочка в’язать, а потомечки поставить отак-от дитину і жлукто, де колись сорочки парили, без дна, бо блохи були, воші були, то так ото кидали та парили. Ну, а в нас було те жлукто, от. То мати як ото одробляла, то те, мати дев’ять раз переганяла через те жлукто. Дев’ять по дев’ять раз. Це так приказувала і ганяла ту дитину.
Т.А. – Дитина пролазила через нього?
Г.Г. – Ну, через те жлукто. Ну, діжечка без дна. А потомечки поставила ту дитину, і оце тобі на кожну кісточку в’яже, а потом з осики вирізали паличку, бере гвоздика і провертіть у чорному тому вуглі в одвіркові дірочку, і того мотузочка запхнуть туди, і тею госикою забить, і всьо і проходило.
Т.А. – Від яких ще хвороб Ваша мама відробляла? От переляку?
Г.Г. – От переляку, то баба Степанида одробляла. На яйце виливала, на все. Вона знала примову, і тоді ж вона того. Візьме, розіб’є яєчко, примовить на яєчко. Воно візьме і покаже.
Т.А. – Хто злякав?
Г.Г. – Да-а. Це баба Степанида таке знає.
Т.А. – Не пам’ятаєте, коли мати лікувала дітей, що всцикалися, рано чи ввечері?
Г.Г. – Рано, до схід сонця. Дев’ять день по дев’ять раз, до схід сонця.
Т.А. – Мама Ваша стояла чи ходила навколо них?
Г.Г. – Поставила дитину, та й робила.
Т.А. – У хаті вона шептала?
Г.Г. – У хаті.
Т.А. – Де саме?
Г.Г. – Не помню.
Т.А. – Були такі баби у селі, що шептали на шкоду людям?
Г.Г. – Вони на селі, крім матері, і сійчас, синок, є. І зараз вони, блядь, є. І молоко одбирають, і сметани одбирають. Відьми блядські. Вони і сійчас. Молоді попереписували у матерів та теперички вони таке роблять.
Т.А. – А як вони це роблять?
Г.Г. – А откуда я знаю. Я не знаю цього.
Т.А. – Як оберегти худобу від того, щоб вони не ходили?
Г.Г. – А я хіба знаю.
Т.А. – Може бути у корови пристріт?
Г.Г. – А чого ж, може.
Т.А. – Це робить людина?
Г.Г. – Конєшно людина! А хто ж це зробить? Подивилась на корову, і пристрітить корову.
Т.А. – Є такі баби на селі зараз, що можуть відробити пристріт?
Г.Г. – А є. Чого ж нема – є. Які роблять, такі і одробляють.
Т.А. – Що при цьому вони роблять? Годують чимось?
Г.Г. – Чим же ти її нагодуєш? Свяченої води треба. На Стрітення оту воду беруть, і тоді ж ото поливають корову.
Т.А. – Скільки раз требв бризкати на корову?
Г.Г. – А я хіба знаю.
Т.А. – Яку молитву читали при цьому?
Г.Г. – Як до корови йдеш, то конєшно “Отче наш”.
Т.А. – Скільки раз, не знаєте?
Г.Г. – Такого я не знаю.
Т.А. – Чи можна проклинать людину?
Г.Г. – Багатого клянуть, а він, блядь, пухне та росте. А бідного – бідний спотикнеться. Пана клянуть, клянуть, а він живе на сиру його матері.
Т.А. – Чи були у вас такі випадки, коли жінки хватались за замок церкви?
Г.Г. – То ж відьми, синочок, були, відьми. На Великдень, ще ж у четвер перед Великоднем ідуть на Страсть. І в дванадцять часов запирає батюшка тою церкву, а ті ж відьми біжуть бігом до замка, бо її ж мучить. Вона не може, вона не буде жить, як вона не піде до церкви і ухопить за отой замок, бо її задавить.
Т.А. – Уміння лікувати при народженні передається?
Г.Г. – Предають. Одна одній передають. І молоді ходять.
Т.А. – А як передають?
Г.Г. – Ну, молитву я знаю. І я буду стара і тобі передам цю молитву, а ти ж людям передаси.
Т.А. – Свічки у вас не скручували?
Г.Г. – А чого ж не скручували – скручували.
Т.А. – Дві свічки разом?
Г.Г. – Да-а.
Т.А. – І перевертали?
Г.Г. – Було, чого ж не було. Раніше, було, як Юхим як зняв із церкви хреста, то, бач, і сліпне, й каліка. Ногу вже одрізали йому, а туди йому й дорога. Падлость отака. Чого він туди поліз. Уже обидві одрізали.
Т.А. – Могло бути таке, що ставили свічку живим людям за упокой?
Г.Г. – Це і сійчас, синочок, є. І сійчас таке роблять. Ото ж і хворіють.
Т.А. – А до якого святого треба ставить за упокой?
Г.Г. – Не знаю. Я у церкву не ходю тепер, не знаю. Хай роблять, то їм буде.
Т.А. – Що при собі треба мати, щоб відьми не зурочили?
Г.Г. – Свічку, паску. Кусочок паски і свячена тоя щоб була.
Т.А. – Тоя?
Г.Г. – Да, тоя.
Т.А. – Трава така?
Г.Г. – Вона ж не трава. А тоя вона ж свячене. Стрючками воно таке. Тоя і мак-скакун. Як умре людина, то можна обсипать, бо Антонко як умер, то я обсипала. Звечора як лягаю спать, доки сцять не хочу. Як схотіла сцять – висцялася, і мене виганяє з хати. Іду в кухню. І отак, синочок, до Різдва спала у кухні.
Т.А. – Для чого Ви обсипали маком?
Г.Г. – Пішла до баби Лавроніхи і питаюся. То вона дала свяченого маку і теї тої, то, каже, пообсипать вікна на дворі і приказувать: “Коли ти мак позбираєш, тоді прийдеш до мене”. То я три рази кругом хати ходила і посипала. І по сей день Антонко ні сниться, ні де нічого.
Т.А. – То покійний міг приходити?
Г.Г. – Я ж тобі кажу. Я сама у хаті. А воно мене ловить за спину і все. Зайду на кухню, та запруся на столик, так і ночую, бо в хаті не можна буть.
Т.А. – Зразу почав ходить, як помер?
Г.Г. – Да, да. Ізразу.
Т.А. – А Ви і три, і дев’ять, і сорок днів справляли?
Г.Г. – І сорок день і год справляла.
Т.А. – Ви плакали за ним?
Г.Г. – Сильно не плакала. Але увійду в хату та заплачу. В комнату на карточку надивлюся та наплачуся. І січас плачу, шо ж мені поможе.
Т.А. – Чи були вроджені відьми з хвостами?
Г.Г. – Так балакали. Хто його зна.
Т.А. – Чи були чоловіки-відьмаки?
Г.Г. – Не скажу.
Т.А. – Чи були у вас у селі ворожки?
Г.Г. – А чого ж не було.
Т.А. – На чому вони ворожили?
Г.Г. – А на картах.
Т.А. – А більш ніяк?
Г.Г. – Більш ніяк.
Т.А. – На картах не гріх ворожить? Піп не забороняв?
Г.Г. – Не скажу, не знаю.
Т.А. – Сни розгадували?
Г.Г. – Приснилось, прийшов, розказав, мати і відгдає. Мати була сновідєц.
Т.А. – А як асдить городину, нічого не треба приказувати?
Г.Г. – Не знаю, але знаю, як кончили картоплю садить, повертайся до схід сонця і кажи: “Роди картопля довга, як кабака, а велика, як срака”. Оце ж так треба приказувать. Яу будеш жить, шоб ти мене нагадував.
Т.А. – Парубків чарували у вас у селі?
Г.Г. – Я тобі розкажу як. Дівка з парубком гуляє. Ну, як хоче, то я тобі скажу, шо треба робить. Ізірвать гніздечко, де ластівочка. Несе на молодий місяць і в 12 ночі часов витягти водичку, поставить її на криниці, чи де там. Вкинуть те гніздечко і казать: ”Зорі-зориці, ви добрі сестриці, кум з кумою, брат із сестрою мо биться кидать те любощі у водичку, шоб і я любилася як кум з кумою, брат із сестрою” Все. І дев’ять раз треба приказувать. А тоді та водичка ізсядиться, та дівчина должна обмиться чистенькою водичкою, о, і тоді треба напувать, шоб ти її любив. Ото і все.
Т.А. – Так роблять?
Г.Г. – О-о, та хіба раз я так одробляла людям, та й живуть, а живуть. А колотилися, розводилися, таке той...
Т.А. – А п’яниць не знаєте як відучать від горілки?
Г.Г. – Не знаю. Як сам себе у руки не візьмеш, то ніхто не вилічить від горілки, і всьо – ніхто.
Застереження на рахунок однієї дитини у сім’ї.
Г.Г. – Одна дитина як одне око, синочок. Повна хата своєї криві повинно бути.
Кущова комплексна етнографічна екпедиція
село Капустине Шполянського району
літо 2000 р. Темченко А.І.
Стеценко Олександра Ничипорівна, 1923 р.н.
Т.А. – Як садили гарбузи, треба щось казати?
С.О. – Як садили гарбузи, треба качатися по землі. Говорили моєї матері двоюрідна сестра.
Т.А. – Щоб не зурочили, що треба говорити?
С.О. – Як людина увійде, чи дитина маленька, чи так гліне: “Сільтобі та печина, хай тобі сяде камінь між очима”.
Т.А. – Чи зурочували корів?
С.О. – Дід купив крорву, нас ще на світі не було. Ну, дід купив якусь корову, тітка пасла її. А йде чоловік, та й питає: “А скажи, дочка, а котора а-та коровка, котру батько купив?” Вона каже: “Ото половенька”. Пригнала додому, аж не можна видоїть. Дід до дочки своєї каже: “Ніхто не бачив?”. Та каже: “Тимофей ішов та казав: “А скажи, дочко, а котора а-та коровка, шо батько купив?” Я йому і показала”. То дід же ж на другий день бере мелюха, бачить, шо він їде із села додому вулицею, та, каже: “ Ти слухай, ти одроби, шо ти зробив корові”. “А я нічого не робив”. “Ти одроби, бо, – каже, – вб’ю оцим мелюхом”. “Та винеси а мені а відро води, а решето”. Дід виносить. Він каже: “А держи решето” Він ллє, а він каже: “А шо в решеті, то мені, а шо під решетом, то тобі”. Оце так було. І стала доїться корова.
Т.А. – Були ще випадки?
С.О. – Ходила баба до невістки, дядина моя. Вже ходила всігда. По молоко ходить, ходить та й ходить. Баба Борщиха каже дядині: “Дай мені молочка”. Вона каже: “Бабо, сьогодні нема в мене молока”. “Як нема, то й нема” Стоїть баба з дідом коло порога: “А шо то, - каже, – з коровою, шо її так розтаскало?” А баба кажуть: “А шось ізробилося, не можна ж приступить. Не дає і рогами, і ногами б’є”. Дядина з роботи, сідає, доїть, видоїла. Більш як двоє відер молока. Стояла, вже й не билася тоді.
С.О. – Мабуть, була голодовка, шо у хаті корова телилась, Корова заходиться і рогами бехкає на всю хату. І як ухватить на роги теля і аж на стіл закине. Та батько привозив бабу якусь Мендильку, Далеко вона жила. Це 33-й год. А я 23-го году. Не знала я її. То та баба шось пошептала, шось коло тієї корови, то перестала биться, а то ж і приступить не можна”.
Т.А. – Чи зурочували людей?
С.О. – Коля (син) маленький ще був, скільки там йому було у війну – три місяці чи п’ять, не знаю скільки. А я пішла до сусідки з ними гулять, а вона воєнним хліб пекла, та взяла на руку його і носить: “От шоб мені такий хлопчик. От шоб мені такий хлопчик”. Прийшла додому, а з дитиною сталось шось таке, лишко, да. Та і накривали тим сорним. А я, те, я знала ту бабу у селі, та балакали про неї. Я пішла з ним до баби Мендельки. Один раз пішла – вона не хоче. Слаба. Другий раз пішла, та прийшла додому і плачу. А баба моя (Оляна Кичата) каже: “Біжи до церкви і наймиш трьох святих”. Та я пішла до церкви, та не знаю скільки там заплатила, о, та то поправили в церкві, я більш його не бачила і не знаю.
Т.А. – А що робилося з дитиною?
С.О. – Кидає, трусить, слина з рота йде.
Т.А. – Яких трьох святих?
С.О. – Я забулась. Я довго знала їх, а це вже забулась.
Т.А.– Чи ворожили на нутрощах худоби?
С.О. – Як колоть свиню, як коса з одного боку товста, а з другого тоньшинька, о, як тоньше буде довша, отаке ось, як палець, то типліща зима буде, зосени, чи з весни. А товща довша, то там холодніща зима буде.
Т.А. – Чим довша тонша частина, тим тепліше?
С.О. – Чи з весни тепліше, чи з зими, я не знаю, чи холод, чи раньша зима.
С.О. – Сплю отак коло вікна. Чую, брязнуло ціпком. Піднімаю голову, дивлюсь, дві жінки біля криниці. Одна корбою крутить легесенько, а друга відро держить, шоб воно не стукало. А я вже собі і дивлюся. А тоді, то й тягнуть, одна тягне, а друга легесенько держить відро. Витягли. Думаю, куди ж вони йтимуть. Катерина Крутиха, теж ходила, відьмила, така, та робила її, шоб молоко в корови було.
Т.А. – Чи лікували рожу на селі?
С.О. – У моєї матері вискочив прищ. Такий як пшонинка. Пече, пече, прямо пече. На другий день як насінина, як кісточка і до того пече, шо не виносімо, і вже зробилось як вишня завбільшки. Та батько взяв коні, він був бригадіром, і повіз її в лікарню у Шполу, а там кажуть: “ Це рожа”. Розрізать. Вже вона зробилась, як слива. А мати каже: “Я не дам різать”. Приїхали додому, гребля як їхать додому. На йю сторону там хата, баба жила. А та мати туди зайшла до тієї баби, та та баба пошептала. Тоді виїхали вище, ота середохресна дорога, де остановка, отамого. Та мати прийшла додому, та сама ножем, припала, припухло, татільки шкурка. Уже й водички тієї не видно.
Т.А. – Ворожили у вас на селі?
С.О. – Як я перейшла у Капустино, а їх обікрало. Ая саме топила, пекла хліб. А це свекруха в хату. “Ох, Боже мой, ох-ох-ох”. “Шо ж таке?” “Ох, ходім у Васильків”. У Василькові була циганка якась ворожка. Посадила я той хліб. Піду ж, кажу, до дядини, хай витягне вона мені той хліб із печі. Прийшла туди, а там ше сусідка сидить у неї. “Та, –каже, – шо ж таке?” “Та, – кажу, – хочуть іти до ворожки у Васильків”. Вона каже: “Їх вже немає, вона виїхала”. А дядина каже: “Побіжіть до Данила”. Пішли до того Данила, а він через річку отако-го на отой горбок, на оту сторону. А той отак откриває отого Псалтиря, читає, та й каже: “Гріх тобі, Соломійко, буде на кого ти думаєш. Ще й великий гріх”. “Ой, Боже, я ж думала, шо це вона обікрала”. Тобто я.
Т.А. – Як купали дітей, що говорили?
С.О. – “Христос купався, водички не боявся, не бійсь і ти”.
