Матеріали кущової комплексної етнографічної експедиції сіл: Медведівка, Новоселиця, Суботів Чигиринського району 14.04.1998 р.
Черкаський обласний краєзнавчий музей
Корнієнко Г.І. Темченко А.І.
Задорожна Ф.Я. 1910 р.н.
Г.І. – Чи багато було раніш вовків?
Ф.Я. – Вовків? Мені мати розказувала, що вовків було багато. І оце, кажуть, сидимо, батько сидить на дворі на присьбі, а вовки вже отам ідуть, світять, а я ж хочу побачить. Гукнуть, я вийду, вийду, аж ідуть, ідуть, ідуть, ідуть. Ну, нічого, приходять, слухають, де свині, вівці. Уже клацають. Батько з ружжа – трах! Побігли – нема. Слухаю, то там на кутку розірвали свині, то там вівцю розірвали.
Г.І. – Про вовкулаків у вас нічого не розказували?
Ф.Я. – Нічого.
Г.І. – Але Ви чули, що такі вовкулаки були?
Ф.Я. – Не чула.
Г.І. – Якої нечистої сили боядися?
Ф.Я. – Ніякої. Боялися злодіїв.
Т.А. – А відьом боялися?
Ф.Я. – Відьми! То це було.
Т.А. – Що вини робили?
Ф.Я. – Корову доїли чужу.
Т.А. – Вночі?
Ф.Я. – Вночі. Це відьма. Це якась жінка відьма. Ну а мій брат ішов з гульні, год сімнадцять наче йому було, прийшов до двору. Аж стоїть, каже жінка. Я, каже, сюди у хвіртку – вона переймає. Я туди, поки зробилась собака. Собака ізробилась і стоїть поперед мене.
Т.А. – Чорна, біла?
Ф.Я. – Уже не знаю. Наче ряба собака. Та я, каже, походив коло неї, походив, поки, каже, не стало. А тоді, каже, прийшов, та ліг коло коня в конюшні (у нього там була койка), заснув. А тоді прокинувся, а мій кінь на повідці бігає. Тут я, каже, приглянувся, аж хлопчик на ньому сидить і підганяє. Так, як отой домовик. Як не любе коня, ото буде ганять його і ганятиме. А як любе, то він його ще й годує.
Т.А. – А як захиститися від нього?
Ф.Я. – Нічого він йому не сказав. Отак побігав, побігав. Я, каже, так поглянув, що хлопчик такий невеликий, сидить на коневі і заганя по повідці. Та я, каже, не обзивавсь до нього. То сам і дівся.
Т.А. – А в церкву відьми ходили?
Ф.Я. – Ходили.
Т.А. – А що вони там робили?
Ф.Я. – А за замок брались.
Т.А. – А із свічками щось робили?
Ф.Я. – Не бачила я, і не чула нічого. Ну, як відьма вже прийшла, то її стережуть. Знають, що якщо Великдень, то відьма прийде. Та вона, хоч би їй торкнутися за замок.
Т.А. – А були люди, які могли проти відьми захистити людей?
Ф.Я. – Були.
Т.А – Як їх називали?
Ф.Я. – Є таак баба, шо шепче, відробляє. Були баби такі.
Т.А. – Від чого вони могли відробить?
Ф.Я. – Од усього. Шо вона до мене прийде. Якшо вона, даже, зробить тобі шкоду, то вона вже піде сама проситься. Вона боялася, бо її пекло.
Т.А. – Що пекло?
Ф.Я. – Оця баба, що відробляє, бере якесь молоко, чи вона дає з цієї корови самої. То вона візьметь та жарить його протів полум’я те молоко. А вона прийде. Ось жінка недалеко... Ну не стало молока ніякого, і тоді вона пішла, якусь жінку питала. Вона, каже, підожди, ось вона прийде. Такої жінки тут не було, десь поїхали по ту бабу. Вона ж, каже, вона ось сама прийде. Та ця почала жарить та пекти. А вона приходе: “Позичте тачки”.
Т.А. – Щось шепчуть, як жарять молоко?
Ф.Я. – Шось же шепчуть. Це вже вона знає, шо вона шепче. І вона приходить: “Позичте тачки!” – “Тачки нема! К бісу, - каже, - іди!”
Т.А. – Такі баби могли лікувати від хвороб?
Ф.Я. – А могли.
Т.А. – А від чого?
Ф.Я. – Від усього. Одна недавно вмерла на кутку. Як ми жили на хуторі, який спалили були у війну. Та вона від усього багато людям помагала, і багато не помагала.
Т.А, - Зуби замовляла?
Ф.Я. – Та й зуби, і зуби тоже.
Т.А. – А Ви не знаєте?
Ф.Я. – Ні, я цього не знаю. У мене самої було, волос такий, – це тоже таке, гадость така, – жив. Крило, крутило шо нема тєрпєнія. А воно волос був.
Т.А. – Вона одробила Вам?
Ф.Я. – Ні. Не одробила. Я не ходила до неї. Він ішов так берегом, а я гукнула його (фельдшера). Шо воно? А він тикнув так пальцем, воно і прорвало.
Т.А. – Це волос називається?
Ф.Я. – Да, називається волос. Воно прорвало, а тоді потрошку і загоїлось. А тоді воно крутило зуб, викрутило, шо просто на куски він висипався, осталась ямка. Та так уже й не болить нічого.
Т.А. – А чому Ви ходили?
Ф.Я. – Голова сильно боліла. Пристріт, голова дуже боліла. І мені жінка шептала.
Т.А. – Ходила навкого Вас чи стояла?
Ф.Я. – Стояла.ю і я стояла. Потомечки вона почала шептать і я заснула.
Т.А. – У неї було щось у руках, Ви не бачили?
Ф.Я. – Нічого у неї у руках не було. Богу молилася.
Т.А. – Водою бризкала?
Ф.Я. – Ні, водою не бризкала. Богу молилася і шептала. І мені тоді полегшало.
Т.А. – Скажіть, будьласка, чи можна людей проклинать?
Ф.Я. – Нільзя. Нільзя проклинать, потому шо ти будеш людину лаять, а воно на тебе верниться.
Т.А. – А якщо хтось проклинає?
Ф.Я. – То хай йому Бог заплатить.
Т.А. – Чи є такі, що проклинають?
Ф.Я. – Є, є. Є такі дурні, що проклинають, матюкаються в Бога. Ми його не бачили, чуствуєм, шо так воно не получається. Нільзя людини проклинать, нільзя обіжать нічим. А вони не бояться. Те вкрало, те вкрало...
Т.А. – А якщо хтось когось проклине, то прокляття збудеться?
Ф.Я. – Збудеться.
Т.А. – Людина може захворіть?
Ф.Я. – Може захворіть.
Т.А. – Може й померти?
Ф.Я. – Може отаке-го.
Т.А. – А є такі люди, які дітей проклинають?
Ф.Я. – Є, є такі шо б’ють, не то проклинають. Усякі є. Сочуствія нема у душі, то все буде робить і все йому вернеться.
Т.А. – А чарували у вас дівки парубків?
Ф.Я. – Чарували.
Т.А. – А як не пам’ятаєте?
Ф.Я. – Було у нас таке. Чоловік був і всі до нього сходилися. Він дуже брехать умів. Брехав, брехав, а вони йому носять. А цей на Базиківці жив, такий дуже язикатий. Ідуть вони утрьох та базарь звечора. Каже: “У однієї баби ночуєм, бо ми вже знакомі з нею”. Прийшли, а він іде дорогою, взяв паличку, та й струже, струже. “Що ти робиш?” – “Та вона іздасця”. Прийшов, вечір, заткнув під стрішку ту паличку, і пішли в хату. Ніхто не бачив, а ті ж бачили. “А як же бабусю Ви, а як же дівчата гарні, а вони заміж не йдуть, пороблено”. А та баба плака, напоїла, нагодувала всіх трьох. “Ану, давайте обійдем кругом хати, побачим. Чи бачите, шось там є під стріхою”. Пішли, найшли ту паличку. А це ж підроблена. А та каже, а це ж точно – брехня. Це ж він нічого не знав. Просто вивчився брехать. А таких же бегато. Він плату бере і бреше. Ти як хочеш собі.
Т.А. – На селі засуджувалось, коли дівчина причарує парубка?
Ф.Я. – Можить здуріть. Нільзя цього робить. Це таке. Можить здуріть людина.
Т.А. – А Ви не чули. У вас сліди не виймали?
Ф.Я. – Ні.
Т.А. – А можна замовити, щоб людина не пила?
Ф.Я. – Нє, не можна. Як не схоче вона сама себе вдержать, то нічого не зробить.
Т.А. – А якщо корова захворіє, чи може відробити баба?
Ф.Я. – Можить. Як воно зроблене бабами, відьмою, то відробить. А якщо сама по собі заболіла, иначим лихом, то баба не одробе, тільки треба лікувать.
Т.А. – Якщо вбить змію, це гріх чи ні?
Ф.Я. – Гріх. Тільки не займать її. Нільзя займать. Вона йде, хай собі йде. А якщо ти її вб’єш, то тобі буде гріх. То ти її оп’ять надибаєш, не ту, то другу.
Т.А. – Друга прийде?
Ф.Я. – Прийде друга до тебе.
Т.А. – Відомстить, чи як?
Ф.Я. – Хто його зна, гадюки знають.
Г.І. – Ви чули про царя гадючого. Коли він виходить з землі?
Ф.Я. – Не знаю. Виходить з землі на Воздвиження.
Т.А. – Де відьми беруться. Вони вчаться чи народжуються.
Ф.Я. – Вчаться, вчаться. А, може, є такі і народжуються.
Т.А. – А які страшніші?
Ф.Я. – То ж вона родима людина і вона ото така. Сьома дівчина, коли самі дівчата. Або хлопець сьомий, коли самі хлопці, то хлопець буде відьмак.
Т.А. – Можна навчити дівчину, котра хоче?
Ф.Я. – Хоче, котра схоче, то навчиться. Котра не видерже, то здуріє.
Т.А. – Здуріє?
Ф.Я. – Це ж та...чорна магія...
Т.А. – Чи у церкві відьми із свічками шось роблять?
Ф.Я. – На знаю, за замки хватаються.
Т.А. – А на кладовищах відьми щось роблять, Ви не чули?
Ф.Я. – Їм діла немає не кладовищах Їм дома когось, корову здоїть чи ше шось зробить.
Т.А. – А Ви ніколи не бачили, як замовляють корову?
Ф.Я. – Пошепче, побризкає. Вона похристить 9 раз. З крилами, даже, плодились діти. Третій повід, як то баба розказувала од нас. Нашої матері мати була і були в неї рідні брати з крилами. Оце таке покоління.
Т.А. – Вони літали?
Ф.Я. – Да, літали. Літали вони так. Оце, каже, є цар. Розпоряжався цар. І це вони знали, як на війну ото беруть хлопців. І це в такий-то день в яке-то врем’я. Там є, там є, там є з крилами, і шоб вони летіли на войну. Шашками, шашками. Летіть, каже, дуже важко, це брат її, тієї баби, каже, дуже. Усю ніч був, і летіть він, так, каже, важко, летіть і бився. І як іде, то прощається, чи вернусь, чи ні. То которогось уб’ють там, як на війні, а которийсь вернеться.
Т.А. – А бувало, що не верталися?
Ф.Я. – Багато не верталося. А цей вже не знаю, як він, чи вернувся, чи не вернувся. Не вернувся.
Т.А. – А з ким же вони билися?
Ф.Я. – З такими самими. Цар знає. Каже, коли попи хрестили, і він же знає, яка дитина. Яка така з крилами. І коли вже які годи оприділяють, яке де место і то злітаються і б’ються. Інтересно подивиться і дуже важко літать. І крила – геть крила. І руки як руки, і ноги, і крила є.
Т.А. – А цар хто був?
Ф.Я. – А Микола, мабуть, був чи Катерина. Ото ше тоді було, давно.
Т.А. – Оті люди з крилами, вони шкоду не робили?
Ф.Я. – Хороші люди. Каже, дуже важко літать. На спині отуто-го отакі плями чорнв. А коли дитина підростає до такого возрасту як оце ви, робляться крила такі як ото кажан. І ото вже він дітає. А то немає тих крил, тільки плями ото чорні, як родиться маленька дитина.
Т.А. – А коли виросте?
Ф.Я. – Коли виросте, ховає під одежею. Вони тоді скриваються. Їм важко, як хто знає. І так вони і живуть, ото тільки на змагання літають. Ото тільки на турецьку гряницю. Це баба казала. Брат, дядько же її був, як літав, то він раз показував шо там. Це всі богатирі звалися. Ото таке. Жили в селі, як всі. Як піде до ліса, схопить дерево у вузол зав’яже як вірьовку. Видно, в лісі дерева покрутили. Сили багато в нього. Він дуже-дуже сильна людина.
Т.А. – У їх жінок були крила?
Ф.Я. – Нєє. У чоловіків знаю, у жінок нєє. Жінку візьме, яка... там уже піде.
Т.А. – А діти також з крилами народжувалися?
Ф.Я. – Нєє. Це випадково.
Т.А. – Як Бог вибере?
Ф.Я. – Бог його зна. Це випадкове. Як були, так і були. Як відьми були, так і ці богатирі.
Т.А. – А вони між собою нормально жили, відьми і богатирі?
Ф.Я. – Вони між собою харашо живуть. А так, може, всяк, так як і зараз таке.
Т.А. – Може народитись дитина з хвостом?
Ф.Я. – Ми не бачили. А кажуть як з хвостом, то то сьома дитина.
Т.А. – А повитуха не говорила нікому?
Ф.Я. – Ні, вона не говорила.
Т.А. – Свяченою водою бризкала?
Ф.Я. – Вода свячена всігда, завжди, чи корову, чи дитину, вода завжди є. Вода помага. Вони ж дітей повертають, якщо діти неправильно йдуть. Січас врачі, а раніш бабки, як дитина чи боком чи...то вона її поверне. Вона знає як повертать.
Т.А. – А що робили з пупом?
Ф.Я. – Зав’язували.
Т.А. – А потім?
Ф.Я. – Три дні чи чотири та він і одпадав. Хто ховали, щоб розв’язала дитина та розумна була, поки вона підросте величенька, а хто викидало, хто як.
Т.А. – Не спалювали?
Ф.Я. – Нєє. Ховали, хто як. Як розв’яже, як способна розв’язать, то буде розумна.
Т.А. – Де жили богатирі?
Ф.Я. – У Суботові, людина знає, що розказувала. У Суботові жили на Куксівці. Полуднівський, вроді, був на селі богатир і Пруцьківські. Фамілія була Пруцьківські вроді. Було там, оце таке. У матері інша була фамилія, а це матарин брат, не батьків. То це було їх два, і вони літали, а літали вони на турецьку гряницю.
Т.А. – І раніше були до них?
Ф.Я. – І раніше були, а зараз немає. Якщо в лікарні найдеться дитина, то вони шкуру здирали, шоб не було. Вони зрізають отут шкуру, якшо найдеться. Зараз люди розумніші. Тоді дитина народилася, тоді зразу несли до попа. Дитина гаряча, а він її з головою у воду холодну. Та скільки тих дітей вмирало. Це принесли додому, три дні, та й умерло, воспалєніє схватило. Тепер же ні. Тепер же він і тепленьку воду і не грузить, побризкав його, охрестив, то воно собі живе.
Т.А. – Боялися відьми попів?
Ф.Я. – А боялися.
Г.І. – А хреста вони вони бояться, якщо похрестить?
Ф.Я. – Бояться.
Г.І. – А що з ними тоді?
Ф.Я. – Їм погано, як вона зхрест буде приймать, вона не хрищена.
Т.А. – І хрестик не носять?
Ф.Я. – А ні, хто там його носять.
Г.І. – Якщо з хвостиком народилась дитина, чи несуть її хрестить?
Ф.Я. – Несуть усіх. Може де і є, шо піп мовчить.
Т.А. – Чи були у вас місця, де відьми збиралися?
Ф.Я. – Ні. Вони між собою ні-ні-ні. Тільки побачать, ото брала за замок, ото така шо корови доїть, всяка шепче, всяка боїться шоб не чула, шо я казала, бо вона як почує, шо я її обставляю, то ж вона мені шо поробить. Ото так було. Оце через те їх люди і боялися, обминали.
Г.І. – А чоловіки відьмаки були?
Ф.Я. – Були.
Г.І. – Відьми, то як вони вмирали?
Ф.Я. – Хай Бог милує. Як умирає відьма, то прорубують стелю, бо вона не вмре.
Т.А. – Чому?
Ф.Я. – Бо душі не бере Бог.
Т.А. – А стелю для чого рубають?
Ф.Я. – Вона спить, лежить, то стелю прорубують, шоб її у димар потягло, дух її туди потягне.
Т.А. – Був шум при цьому чи крик?
Ф.Я. – Кричить, бо вона ж больна. Димар прорубують, бо вона вмирає, а дух пішов туди. У нас баба була по-сусідству, то вона була така, шо приплакала сина. Не відьма вона була. Вона приплакала і в неї вселилась уже відьма. Це сама нечиста сила, бо вона вселилась.
Т.А. – Як це приплакала сина?
Ф.Я. – Ну, син женився, через дорогу взяв і привів сюди молоду, і вийшов на насип і з другою своєю ухажоркою поїхав безвісти, а молода в хаті. Та та ж мати, шо воно оце таке. То вона, та дівчина вернулась собі додому в хату. А цей поїхав. Не чуть і не чуть, то вона як поподумала за ним, попоплакала і до неї вселилися іроди. Син почав ходить, вже їй показується, шо він ходить. А дочка із зятем через сіни жили. Шо, каже, цілу ніч гурка, гурка, до того вже він до неї доходився, шо вже її куса, б’ю, рве. А вона ж [дочка] прийшла до ції баби, шо вміє лічить, вміє і шептать, а вона каже: “Я не піду, бо вона, каже щас умре”. Ну, нічого. Та баба пішла. Баба взяла свяченого зілля, прийшла, та тілько двері одчинила, а та каже: “Чого ти, Домашко, прийшла”, – кричить на неї та баба, шо вмирає. “Та нічого”, - каже. Обсипала і пообтикала кругом те зілля, та й пішла. А вона до панку та й гигнула.
Т.А. – Яке зілля?
Ф.Я. – Не знаю, зіллям святим. І порвало. Кофта порвана, як ото собаки порвали. Оце нечистий вселився і оце таке було І ніхто його не чули, де він подівся, а мати загнав у землю.
Т.А. – А ходили мертві люди селом?
Ф.Я. – Не чула, шо мертві ходили. А розказувала моя мати, як у них біля кладовища та гуляння збиралося. Дівка й парубок. А батькові не наравилося, кричить під хатою всігда, як їх розігнать. Він їх налякав з кладовища, більш не збиралися
[Запис втрачено, розповідали, що парубок і дівка померли від розриву серця].
