Народження всеукраїнського наукового центру аграрної історії в Черкасах
Утворення всеукраїнського центру аграрної історії – це спільний доробок Інституту історії АН УРСР і Черкаського педагогічного інституту. Постановою Кабінету Міністрів від 6 жовтня 1995 р. цей інститут перетворився на Черкаський державний університет ім. Богдана Хмельницького. У серпні 2003 р. йому було присвоєно статус національного вищого учбового закладу.
Наступні замітки є не науковою статтею, а спогадами про події, пов’язаними в першу чергу з осмисленням економічної політики радянської влади. Під час кризи і розпаду встановленого І. Сталіним соціально-економічного ладу немало істориків і політологів замислилися над природою ленінського непу і можливостями повторного використання цієї політики. Необхідність організаційного єднання істориків, які в Україні вивчали проблематику непу, була уперше усвідомлена під час моїх зустрічей з Анатолієм Морозовим.
Від серпня 1977 р. я почав виконувати обов’язки завідуючого відділом історії міжвоєнного періоду (1921–1941 рр.) в Інституті історії, від жовтня 1977 р. – заступника директора по науковій роботі у цьому інституті, від березня 1983 р. – заступника академіка-секретаря Відділення історії, філософії і права АН УРСР. А. Морозов у 1981 р. став моїм аспірантом.
У першій половині 1980-х рр. я брав участь у працях, присвячених 1500-річчю заснування Києва і у підготовці багатотомної «Історії Української РСР». Одночасно цікавився сутністю і особливостями нової економічної політики в українському селі.
За останнє десятиліття у мене з’явилося немало публікацій, присвячених втіленню в Росії і завойованій Росією Україні ленінської системи влади і власності. На підставі аналізу першоджерел в них доводиться, що втілений в Росії задум засновника більшовицької партії не мав нічого спільного з марксистським вченням про комунізм, тобто майбутнє суспільство з розподілом матеріальних благ за потребами. Цей задум не мав нічого спільного і з вченням про соціалізм, коли К. Маркс поділив свій умоглядний комунізм на дві фази і позначив першу з них (з розподілом матеріальних благ за працею) популярним терміном «соціалізм». Тим не менш В. Ленін завжди підкреслював свою відданість революційному марксизму, стверджуючи, що більшовики здійснюють у завойованій ними країні будівництво комунізму в його першій, соціалістичній фазі. Фактично же більшовицька система влади і власності не позначалася будь-яким конкретним терміном внаслідок того, що В. Ленін ретельно дотримувався фразеології марксистського комуносоціалізму. Насправді російський комуносоціалізм був оригінальним продуктом ленінського мислення і мав родинний зв’язок не з європейською, а з євразійською історичною традицією.
Наведений вище абзац необхідний, щоб продемонструвати кардинальні зміни в моєму мисленні, пов’язані з оцінкою ленінської спадщини. Коли я вперше зацікавився змістом економічної політики радянської влади, що прийшла на зміну політиці «воєнного комунізму», то не піддавав сумніву тверджень В. Леніна про те, що більшовики мають намір будувати соціалізм як першу фазу майбутнього комунізму.
Разом з тим я вже тоді бачив, що В. Ленін, користуючись фразеологією революційного марксизму доби «Маніфесту Комуністичної партії» К. Маркса і Ф. Енгельса, необачно взяв на віру твердження основоположників марксизму про те, що як при соціалізмі, так і при повному комунізмі зникають товарно-грошові відносини і вільний ринок. Замість них в суспільстві нібито утверджується прямий розподіл матеріальних благ: при соціалізмі – за працею, при повному комунізмі – за потребами.
Отже, приступаючи з 1918 р. до комуністичного будівництва штурмовими методами, В. Ленін взяв курс на ліквідацію товарно-грошових відносин і вільного ринку. Цей курс викликав цілковитий господарський колапс: гостре протистояння влади з багатомільйонним селянством. Припиняючи його навесні 1921 р., вождь скасував заборону вільного ринку і дозволив приватне підприємництво. Щоб врятувати пропагандистську ідею комунізму, яка знаходила позитивний відгук в широких масах населення, він назвав комуністичний штурм 1918–1920 рр. «воєнним комунізмом», тобто несправжнім комунізмом, нав’язаним громадянською війною та іноземною воєнною інтервенцією.
Нова економічна політика означала відмову радянської влади від спроб втягнути селян в державні радгоспи і одержавлені сільськогосподарські комуни, які були здатні існувати в умовах ліквідації товарно-грошових відносин і вільного ринку. Замість колективізації сільського господарства В. Ленін запропонував в одній із своїх останніх статей об’єднати селян в сільськогосподарські кооперативи. Скільки б більшовики не твердили, що майбутня колективізація має бути добровільною, їм не вдалося знайти людей, готових повірити у те, що селянин-власник може добровільно відмовитися від свого господарства. А в кооперативи селяни йшли охоче з дореволюційних часів. Надиктовуючи статтю «Про кооперацію», В. Ленін не випадково попросив стенографістку виділити в ній курсивом найголовнішу думку: кооперація робить перехід до нових порядків «як найбільш простим, легким і доступним для селян».
Кооперативний план В. Леніна я досліджував у багатьох статтях, опублікованих у тогочасних авторитетних журналах. Назву лише декілька: «Ленінська ідея госпрозрахунку» («Наука і суспільство», 1987, № 2), «Дальній приціл непу» («Комуніст України, 1988, № 11), «Неп. Погляд крізь час. Судження про економічну основу ленінської моделі соціалізму» («Під прапором ленінізму», 1989, № 16, 17, 18). До цієї проблематики довелось залучити деяких співробітників Інституту історії. Серед них був і аспірант А. Морозов. У 1984 р. він блискуче захистив в Інституті історії АН УРСР кандидатську дисертацію на тему «Розвиток сільськогосподарської кооперації в Україні. 1921–1929 рр.» Я став його науковим консультантом і під час підготовки докторської дисертації. У 1995 р. А. Морозов захистив її на тему «Кредитна сільськогосподарська кооперація в Україні. 1921–1929 рр.»
У 1996 р. А. Морозов організував в Черкасах 1-й Всеукраїнський симпозіум з проблем аграрної історії. Учасниками симпозіуму стали переважно історики Черкас та Умані, які спеціалізувалися на проблемах аграрної історії міжвоєнного періоду. Матеріали симпозіуму були опубліковані в 1996 р. Інститутом історії України двома випусками (кн. 1, 96 с.; кн. 2, 144 с.).
У березні 2000 р. А. Морозов, який на той час вже очолював кафедру новітньої історії та права Черкаського університету, зареєстрував Наукове товариство істориків-аграрників. Воно складалося в основному з учасників симпозіумів. Варто відзначити, що в 2000 р. Інститут історії України опублікував збірник статей «Сутність і особливості нової економічної політики в українському селі. 1921–1928 рр.» (224 с.). Його авторами були науковці відділу міжвоєнного періоду в інституті – О. Ганжа, М. Дорошко, С. Кульчицький, В. Марочко, О. Мовчан, Л. Нізова, В. Прилуцький, Є. Шаталіна. У збірнику аналізувалися теоретичні аспекти непу, особливості становлення і функціонування сільськогосподарської кооперації, непівська концепція «кооперативного соціалізму», діяльність сільської компартійно-радянської номенклатури і комітетів незаможних селян та інші теоретичні і практичні проблеми непу в українському селі. Невеликий наклад збірника (300 примірників) розійшовся по вищих навчальних закладах, сприяючи поширенню серед науковців інтересу до новітніх підходів в дослідженні проблематики непу.
Очолюване А. Морозовим Наукове товариство істориків-аграрників організувало в Черкасах 17–18 травня 2001 р. 3-й Всеукраїнський симпозіум з проблем аграрної історії. Оргкомітет на чолі з директором Інституту історії України акад. В. Смолієм і ректором Черкаського університету проф. А. Кузьмінським залучив до 130 учасників. А. Морозов виступив з програмною доповіддю «Актуальні проблеми розвитку історико-аграрних досліджень». На пленарних засіданнях були заслухані провідні науковці Інституту історії України В. Верстюк, О. Гуржій, С. Кульчицький, В. Марочко, П. Панченко. У п’яти секціях розглядалися доповіді й повідомлення інших учасників. Симпозіум вперше показав, що проблематика нової економічної політики перестала бути пануючою в дослідженнях з аграрної історії.
3-й Всеукраїнський симпозіум утворив в структурі Черкаського університету Науково-дослідний інститут селянства. Упродовж двох десятиліть він очолювався проф. А. Морозовим, а з вересня 2022 р. – проф. С. Корновенком.
Регулярність скликань Всеукраїнських симпозіумів з проблем аграрної історії вимагала заснування постійно діючого друкованого органу Наукового товариства істориків-аграрників і Науково-дослідного інституту селянства. Після 3-го Всеукраїнського симпозіуму в Черкасах почав функціонувати збірник наукових праць «Український селянин». Він видавався на кошти авторів статей і за матеріальною допомогою місцевого громадського і політичного діяча П. Душейка. Перші три випуски збірника з’явилися в 2001 р., наступні три – в 2002 р. У першому випуску наукового збірника друкувалося звернення до читачів, підписане акад. В. Смолієм і проф. А. Кузьмінським. «Науковий часопис «Український селянин», – підкреслювалося в ньому, – має стати надійним орієнтиром для дослідження маловідомих пластів та напрямків історії України. Саме історія селянства, як основної соціальної групи та рушійної сили національного державотворення потребує ґрунтовного вивчення та неупередженого аналізу».
А. Морозов умовив мене взяти на себе функції відповідального редактора «Українського селянина». Левова частка організаційної роботи припала все-таки на нього, оскільки Черкаський університет утвердився як всеукраїнський центр аграрної історії. Моя роль у функціонуванні збірника зводилася до пошуку цікавих публікацій (більшою мірою вони автоматично виявлялися у виступах на наукових семінарах) і критичній оцінці матеріалів редакційного портфеля. У 2005 р. я переконав А. Морозова взяти на себе керівництво збірником і залишився на декілька наступних років заступником головного редактора.
В умовах, коли нова ситуація з інтернет-виданнями стискує зашморг на шиї друкованих видань, «Український селянин» не припиняє життя. У 2025 р. його читацька аудиторія одержала 34-й випуск. Збірник має невеликий наклад, але зміст кожного випуску доступний для користувачів інтернету.
Деякі випуски «Українського селянина» з’являються як тематичні. Наприклад вип. 2 був присвячений 140-ій річниці скасування кріпосного права, вип. 6 – пам’яті професора Романа Ляха. Однак в основному збірник друкує матеріали Всеукраїнських симпозіумів з проблем аграрної історії.
Науково-дослідний інститут селянства та вивчення аграрної історії під керівництвом Анатолія Морозова і Сергія Корновенка успішно використовує держбюджетну тематику. Зокрема, в 2015–2017 рр. він досліджував тему «Селяни України за умов суспільно-політичних потрясінь та соціально-економічних трансформацій першої третини ХХ ст.», у 2018–2019 рр. – «Селянський фактор в Українській революції 1917–1921 рр.», у 2020–2021 рр. – «Аграризм: селяноцентричний феномен Української революції 1917–1921 рр.», у 2023–2025 рр. – «Соціокультурний простір України другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст.: селянський світ».
Останніми роками я відійшов від науково-організаційної і зосередився на науковій роботі. З великим задоволенням слідкую за успіхами своїх учнів. Деякі з них, подібно Анатолію Морозову, стали засновниками власних наукових шкіл. Пишаюсь тим, що сприяв народженню і розвитку авторитетного в Україні та за її межами наукового центру аграрної історії в Черкасах.
Станіслав Кульчицький,
доктор історичних наук, професор, головний науковий співробітник, Інститут історії України НАН України