Іван Демидович Юрченко
27 липня 1897 р. – 29 грудня 1983 р.
Юрченко Іван Демидович народився 27 липня 1897 року в селі Мельниківці Гайсинського повіту Подільської губернії.
Із дитинства Іван виявив здібності до науки, мав гарний голос, любив співати в церкві та читати Апостола. Після завершення навчання у початковій і двокласній школі, у 1910 році вступив до Вінницької вчительської гімназії, яка готувала вчителів для початкових шкіл.
Закінчивши семінарію у 1914 році, здобув право вчителювати і був направлений на посаду вчителя у с. Олександрівка Гайсинського повіту. Однак невдовзі через скаргу місцевого священика до духовної консисторії, у якій Івана Юрченка було звинувачено у націоналістичному вихованні учнів, він змушений був втікати до містечка Кіблич на Гайсинщині, де завідував місцевою школою, підпорядкованою Міністерству народної освіти.
На початку вересня 1915 року був мобілізований до царської армії. Спочатку на 2 місяці був відряджений до «навчальної команди», а згодом – до школи старшин у м. Житомир. Після закінчення, отримавши перший старшинський ранг – прапорщика, був направлений до фронтової частини – Лейб-Гвардії Волинського полку, 2-го Гвардійського корпусу в підрозділ полкової розвідки. Перше «бойове хрещення» Іван Демидович отримав під Ковелем, що на Волині. Згодом брав участь у боях під Дикими Ланами, Галичем, Лянськорунем. За героїзм був нагороджений імператорським орденом Святої Анни та орденом Святого Станіслава.
З початком націоналізації армії залишив полк російської армії і разом зі 120 вояками прибув до м. Меджибіж, де у чині сотника взяв участь у формуванні 1-го Українського корпусу на чолі з гетьманом Павлом Скоропадським. За розпорядженням Центральної Ради роззброював гвардійські частини у містах Вінниці та Жмеринці.
Після розформування корпусу повернувся до вчителювання у рідне село Мельниківці. У цей час Іван Юрченко брав активну участь в організації хат-читалень та бібліотек на Гайсинщині. Відвідував курси для вчителів, організовані українською професурою у містах Гайсині та Брацлаві. Був одним з організаторів повстання проти польських легіонерів на Поділлі.
За часів Гетьманату Івана Юрченка, як старшину, було знову мобілізовано до Української армії. Після переходу до армії УНР, у складі куреня Січових Стрільців брав участь у боях за Київ. Разом із своєю сотнею роззброював російські військові частини, згодом обороняв українські землі від навали більшовицьких військ на Чернігівщині. Був взятий у полон. Певний час його утримували у в’язницях на території Росії. Після втечі та повернення в Україну на початку 1919 року захворів на черевний та поворотний тиф, через епідемії якого втратив матір, сестру Марію та брата Феоктиста.
У травні 1919 року брав активну участь в антибільшовицькому повстанні в селі Райгород, керуючи діями організованої групи односельців у складі повстанського загону отамана Волинця. Після його придушення, за свідченнями односельців, перебував на керівних посадах в повстанських загонах Волинця, Зеленого, Якубовича, Голуба.
У червні 1920 року одружився з Параскою Максимівною Мельничук та продовжив вчителювання у Мельниківській школі. Однак тогочасна влада нагадала Іванові Демидовичу про його антирадянське минуле. В 1921 р., за приховування офіцерського звання та ухилення від мобілізації у Червону армію, особливим відділом 34-ої більшовицької дивізії його було засуджено до одного року ДОПРу ( примусових робіт). 1922 р. як «неблагонадійний” був арештований Гайсинською надзвичайною комісією та за рішенням «трійки» НКВС був висланий на 3 роки до м. Кременчук.
Повернувшись із заслання, Іван Юрченко вчителював, однак не позбувся «опіки» НКВС. Щороку, з 1926 по 1933 роки він по 3-6 місяців відбував тюремне ув’язнення у Вінницькій чи Брацлавській тюрмі. З початком суцільної колективізації у приватних розмовах із односельцями переконував, що наслідком утисків селянства радянською владою може бути велике кровопролиття. Вихід статті Й.Сталіна «Запаморочення від успіхів» коментував так: «Хитруни сидять зверху і керують, а осли все роблять внизу. А якщо щось не так, зразу ж починають звинувачувати у всьому дурнів». Прагнучи зберегти майно, у 1930 р. Іван Юрченко все-таки вступає до колгоспу.
Однак і такий тактичний хід не врятував його від репресій. 17 березня 1931 р. постановою уповноваженого Немирівського райапарату ДПУ проти нього порушено справу за звинуваченнями за ст. 54-10 Кримінального кодексу УСРР в антирадянській агітації, спрямованій на зрив проведених радянською владою заходів. Серед доказів звинувачення у справі фігурували: служба у царській армії та армії УНР; безпосередня участь у селянських повстанських загонах та переховування їх учасників; підтримання зв’язків із заможними селянами та консультації їх із політичних та економічних питань; одруження на дочці розкуркуленого селянина.
Враховуючи колоритне антирадянське минуле Івана Демидовича, райуповноважений ДПУ в клопотанні до Особливої наради при колегії ДПУ УСРР просив покарати його через ув’язнення у концтаборах терміном на шість років. Однак, через відсутність належних доказів, уповноважений Вінницького оперсектора ДПУ своєю постановою від 18 червня 1931 р. звільнив арештованого. Проте, у 1933 році Івана Юрченка все-таки було засуджено до 5-річного заслання на північ Росії. Працював там на заготівлі лісу та гасінні лісових пожеж. У 1937 році, після звільнення, йому вдалося втекти на Донбас, де жив та працював за підробленими документами до захоплення території німцями.
Під час німецької окупації Іван Демидович повернувся у рідне село Мельниківці, де завідував трудовою школою. Тоді ж вступив до Організації Українських Націоналістів. Після відступу німців емігрував до Німеччини, де спочатку працював на фізичних роботах, згодом вчителював у народних школах Ді- пі таборів «Мюнстер-лягер» та «Гайденав» (поблизу м. Гамбург). У 1946 році одружився із Валентиною Гребінкою, а за рік у них народилася донька Наталія.
У 1950 році Іван Юрченко разом із сім’єю емігрував до Америки. Під час проживання у Нью-Йорку та виконання фізичних робіт, він взявся за організацію школи Українознавства при Осередку Спілки Української Молоді Америки і був її директором та вчителем упродовж дев’яти років (1957-1966).
У пошуках за станом здоров’я кращих умов праці, Іван Демидович був змушений переїхати до Ютики, де продовжив свою освітню діяльність у двох українських парафіяльних школах – православній і католицькій. Через два роки змінив місце проживання та ще 9 років вчителював у м. Бруклін, в Озон Парку, при парафії церкви Пресвятої Діви Марії.
Педагогічну діяльність завершив у 1977 році, коли йому виповнилося 80 років. Однак, переїхавши до м. Йонкерс, біля Нью-Йорка, ще упродовж двох років давав уроки української мови, історії та географії України у школі українознавства при церкві святого Михаїла.
Помер Іван Демидович Юрченко 29 грудня 1983 pоку. Похований в українському православному центрі Святого Андрія в Бавнд-Бруці. На пам’ятнику, встановленому на його честь, викарбувано: «Сотник армії УНР. Учив дітей любити мову й Україну в чужині».
Більше інформації в книзі: Бо Ти любив, в душі беріг, як скарб коштовний, Україну: життєпис українського патріота Івана Демидовича Юрченка / Упорядник та автор передмови О. Мельничук. – Вінниця : «Ніланд-ЛТД», 2015. – 266 с.
Автор: Олег Мельничук
