Польові матеріали, зібрані студенткою Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького Тетяною Сібякіною (2012 р.).
Сібякін М. В. розповів як його в дитинстві мати водила до знахарки.
«Десь років в 7 я застудився і захворів. Часто бігав в туалет. Мати мене повела до бабки. Та сказала, що відробить і щоб приходили завтра. Мати мене розбудила десь у три часа ночі і ми пішли. Коли прийшли було ще зовсім темно. В хаті топилася піч, а поруч стояла сокира і вода, мабуть свячена. Баба посадила мене коло печі так, щоб на мене світив вогонь і почала розмахувати надо мною сокирою та нашіптувати якісь молитви. Так вона мене хрестила тупором та бризкала водою півгодини, а потом сказала прийти додому і лягти спати. Після того хвороба відступила. Та й сьогодні я б і не згадав, що колись таким хворів. А то було десь у 1978.... В мене почала пухнуть верхня губа. Врачі нічого не могли зробить. Казали вигрівать, та не помагало. А губа вже так розпухла, що й лиця не видно. Стидно було на люди виходить. Ото тоді мати мені сказала піти до бабки. Я й пішов, хоч і сам у це не вірив. Вона в нашому силі жила, звали її Передерій Марфа. Балакали про неї, що то відьма і знає вона щось. Жінки ходили до неї то порчу знімати, то на хворобу гадати. Так от прийшов до неї, а вона подивилась і сказала, що то «бишиха», її треба отшіптувать. Взяла стару чулку зав’язала у вузол і підпалила. Почала диміть наді мною і щось шептать, розібрать не можна було. Я прийшов додому і одразу захотілося спать. Ліг, а на вечір половина опухолі зійшла, а утром і зовсім її не стало. Що то за хвороба, хтозна, та в селі про неї балакали часто. Я ще молодий був, то й не розпитував. Пройшло, то добре».
Сібякіна Г. Я. мала сусідку, яку в селі вважали відьмою.
«По-сусідству з нами жила баба, яку відьмою вважали. Та не даремно, бо так воно й було. Та відьма не одного чоловіка в могилу загнала. Ото поживе з ним рік чи два, а він пиячити починає і ніби сохне на очах. Так помучиться трохи, тай помирає, а вона не довго, та й знову приймака в хату веде. Доки я там жила, то душ троє вона загубила. А потом вже люди розказували, що й останній її так помер. Тепер стара, мабуть сила вже не та. А мені колись, пропонувала знання передать. В мене на городі горобці соняшники повипивали, а вона й каже: “Давай я тобі розкажу, що робить треба, то більше пить не будуть. Ти молода, зумієш знання собі взять. Не бійся я навчу, що і коли робить треба”. Я злякалася і відмовилася.
Вона мені і одробляла колись, як я ще дівчиною була. Захворіла я дуже, та не зрозуміло чим. Слабкість була, спать хотілося постійно і їсти геть перестала. А коли вже почала худнути, то мати пожалілася сусідкам, що ось таке з дочкою трапилося. Ця ж прийшла до нас, подивилася і сказала, що то якийсь «пристріт». Хтось при зустрічі поганими очима подивився. Пообіцяла одробить. Прийшла вона із свяченою водою і почала бризкать на мене і приказувать «іди на болота та на очерета...» а далі не пам’ятаю. Ото таке мені було з сусідкою».
Запорожець Ганна Федорівна розповіла як їй сусідка «болячку» одробила
«Я як ще на старому дворі жила, то по-сусідству з нам була баба Марфа. До неї багато дітей возили од «крикливців» лічить. А то колись у мене на носі нарив зробився. Не знаю як там правильно, люди казали, що то «болячка» Це я ще мала була. Та якось бігаю собі коло двору, а вона мене й гукає: «Ану йди сюди!». Подивилася, й каже: « Ось я тобі зараз його прибиру». Завела вона мене в хату. Взяла свячені квіти, вона постійно їх в церкві збирала. І сухий кізяк. Його «баби» на Покрову збирають, приліпляють до стелі доки не висохне, щоб потом на нього «шептати». Запалила вона той кізяк і як начала надо мною диміть і шептать, а потом ще й ножем навхрест над вавкою махала. Так мабуть разів три вона помахала й одпустила мене додому. Сказала, що «болячка» одпустить. Не знаю, як воно діє, та вавка в мене зажила через пару днів, тіки шрам над носом аж досі остався.
Вона багатьом помагала. Хароша була до людей, хазяйновита. Ото тіки чоловік її обіжав – сильно бив, та вона од того глуха стала. А так люди їй вдячні були. Вона і в церкву ходила, віруюча була. А за помощ свою грошей ніколи не просила, що люди самі дадуть, те візьме, або ще й не захоче».
Нижник Марія Григорівна згадувала як дочку від «переляку» лікували
«Жила у нас на хуторі баба-знахарка. Од усього знала, і дітям поможе і старому одробе. Було і мені доводилося до неї йти. Щось таке тоді сталося з моєю дитиною, начала моя Дуня вночі всцикаться. Що не робила – нічого не помогло. Тоді сусіди порадили, щоб не мучилася даром, а повела дитину до Самофалки, мов вона знає що робить. Прийшли ми до неї, вона подивилася, й сказала приходить до неї у вівторок і четвер на молодиці. Ходили ми до неї, вона щось курила та шептала. То помогло, а тільки через два тижні обратно вернулося. Я ж і пожалувалася їй, мол така біда в мене бабо Настю…Вона сказала, знову приводить. Дитина розказувала, що цього разу вона не так робила, а каже: «Міряла мною от порогу до столу із тупором над головою, та щось шептала». Після цього помогло точно. Дитина боялася, казала, що вона на бабу Ягу похожа та ще тупором махала…але ж помогло, більше Дуня не всцикалася і спала харашо».
Коломієць Ганна розповіла як дитині від «плаксивців» відробляли.
«Кажуть було якщо дитина погано спить і плаче постійно, то в неї «плаксивці». Треба таку дитину до «бабки» вести. Було і в мене таке, малий мій тіки народився. Пройшло пару місяців і дитина спать перестала. Кричить криком, плаче, молока брать не хоче. Не можна було нічого зробить. А не далеко од нас бабка жила, я й понесла малого до неї. Вона його взяла, подивилася, і як почала носить по двору та Богу молиться. І так уже молилася, всіх Святих згадувала. А потом понила його в курятник і начала шептать: «Іди на очерета на болота. Тут тобі не бувать, червоної крові не пить, білої кості не ламать. Іди, іди…» і далі щось «допоможи рабу Божому…» це давно було, я всього не запомнила. А спала дитина після того дуже харашо. Я коли його в неї з рук забрала, він спав, і вже дома як груддю годувала, то й ще сонний був».
Сібякіна Галина Яківна розповіла як її батька в дитинстві від дизентерії лікували
«Батько в мене був одна дитина в сім' ї , а тоді був такий час…Дід і баба мої ще молоді були. Дід із служби повернувся, у царській армії служив. А вона як раз почала «зараза» по селу ходить. Батько розказував, тоді ж лікарстві не було, і чим боліли тоже не знали. Заболіла дитина, , не їсть нічого, тіки в туалет біга, полежала пару днів та й на кладовище везуть. Казав, що в людей було:одного одвезли додому приїхали, а там уже наступне вмерло. Страшне, що робилося в селі. Так і мій батько заболів. Лежить дома нікудишній. А батько його на базар в Чигирин поїхав, та й ходе не веселий, коли йому якись дід серед людей каже: «Що ти синок, такий ходиш? Сталося в тебе що?». А дід мій і каже: «Та отака й отака біда у мене. Один єдиний син лежить дома присмерті». Той дідок порадив вже моєму дідові, щоб той бігом ішов додому, та накопав коріння з терену і настояв на горілці днів хоч два і дав випить синові. Не дуже в те дід повірив, але що вже було робить. Прийшов додому, накопав коріння терину, постояло воно два дня на горілці. І на страх і риск дали вони те випить дитині.
Батько казав, що коли випив ту настоянку, то сразу заснув і спав двоє суток. Батьки вже його і до похорону готуватися почали, коли він проснувся і сразу їсти попросив. Так і вижив. Хто зна, що то був за дід, та завдяки його совєту ще пів сила, від дизентерії спаслося, ото іменно корінням терину на горілці».
Бовдур Віра Гаврилівна розповіла як її баба навчила корові одроблять.
«Зараз цього уже немає, а раньше багато таких бабів по селу було. Вони в основному травами лічили. Які хвороби одробляли не знаю, найбільше вони от «децького» робили, як дитина перелякається, чи плаче, чи не спить. Могли вони і коровам одробить, не тіки людям. Самі вони злого не робили, їх відьмами не вважали, свого вміння вони не цуралися і не ховалися. Казали, що воно в них не від природи, а самі навчилися, а потом і родичкам своїм переказували. Було і мені таке, щось з коровою зробилося, що молока не стало. Порадили мені люди старші там до одної баби в нас звернуться. Вона мені і розказала, що робить. Дала мені свячену мачину, і щоб я прийшла додому і начала молиться «Отче нашу» розломила той мак і начала сипать ним між роги корові хрестиком, потом коло корови, і по дрову аж до хвіртки щоб хватило. І щоб казала: «Хто цей мак буде збирать, той і молоко буде мать». Я все так і зробила, то більше мені з коровою ніякої біди не було».
Чепурна Марія Мусіївна розповіла як знахарка корові одробляла.
«Ходила я до баби як у моєї корови молока не стало. Вимя напухло, розчервонілося, а в корови тіки сльози з очей котяться. Прийщла вона до мене, подивилася, й сказала, що одробе якщо вона «білеше знає» за ту. Що поробила. Якщо ж вона знає менше, то воно не поможе. Взяла вона свячену воду, начала кропить і молиться. Довго шось шептала. Що вона шептала воно ж не розбереш, бо геть тихо. Були такі баби, що громко кричить,а ця ледве шептала. Після цього сказала, щоб я корову доїла. То вона вже не плакала, тихо стояла, а молока мало було і із згустками та кров’ю. Баба сказала, що молоко буде прибувать поступово, тижня зодва. Так і було, два тижні згустки закипівши йшли, а потом пройшло».
Орлова Валентина Григорівна розповіла, як «бабка» онукові допомогла.
«Було мені з онуком таке, десь у 1994 році. Внук мій по ночам всцикався. Врачі нічого не могли сказать. Як були в церкві в Чигирині, то знайома з села, Шостичка Ганна пораду дала. Кажуть, що вона «трохи знає». Порадила вона мені молиться Пантєлімону Ізцелітєлю. Воно ж ото у церкві свічки ставлять за упокой і за здравіє. Я ж побачила, що й третій якійсь іконі ставлять, та й спитала в Шостички, а то кому. Вона й розкала, що то Пантєлімон Ізцелітєль, йому моляться за здоров’я і празник такий є. На другий раз я з внуком пішла, дала йому свічку й сказала тій іконі помолиться і попросить у нього допомоги. Малий пішов і свячку поставив. Час якось пройшов, я вже призабула трохи. Коли діти в гості приїхали, та вже як спать лягали я ж по привичці клейонку внукові готовлю, в він і каже: «Не треба вже бабушка. Мені ота ікона помогла. Я і ще до нього ходив в другій церкві». Він після того від церкви ніколи не відвертався, набожній став, так воно йому помогло».
Запорожець Ганна Федорівна розповіла як її знайома ворожила.
«Я тоді десь в перший клас ходила. А вона нам якась далека родичка була. Приїхала в село жить до нас. В неї обручальний перстінь був, казали, що вона в ньому вінчалася. Людям вона ворожила на ньому. А так більше нічого не знала, брала той перстінь, дзеркало, стакан, бумагу, попіл і свічку. На бумагу насипала горбиком попелу, на нього ставила стакан, а навпроти дзеркало, в стакан кидала перстінь і шось казала. Потом туму хто прийшов же до неї, казала дивиться через перстінь в стані в дзеркало і почиш тоді, що хочеш.
До неї багато ходило і казали, що «бачили». А я колись утром перед школою прийшла з бабою до неї. Взяла просто той перстіть покруть та подивиться. А він інтересний був, з одного боку вузенький, а туди де наружу – широкий. І я ж його круть в руках, а тоді через нього взала тай глянула. І бачу по широкому краю кладку, ну місточок такий, а по ньому мужчина йде в піджаку і картузі. Я як закричу: Бачу! Бачу!» то воно й сховалося зразу. Мужчину я точно бачила, та не впізнала, не бачила його ніколи. Я думаю, в мене ж батько на войні помер, як я тіки родилася. Може то він і був. Я ж його в лице не знаю»
Височин Ганна розповіла чим лікувалися як лікарів не було
«А чим би ще лікувалися, як не травами. Все тіки травами. Робили на них і настоянки разні, і сушили їх. Ти думає дочко скільки мені год, а 93 вже. Це все од того, що я травами лікуюся. Трава вона вся лічебна і помагає «од усякого» . Он верба, вона все лічить. Можна і бруньки збирать і настоювать. А тіки ж не на воді. Не можна ніколи настаювать на воді, не дай Бог.
І баби були такі в нас в селі, то вони теж травами лічили. Збирають їх, сушать і настають. Такі баби, вони поганого не робили. За помощ свою плату не брали. А зараз їх таких уже нема».
Кикоть Микола Іванович розповів як свою дитину травами від смерті врятував.
«Це було в дев’яностім годі, як моя мала родилася. В жінки резус отріцатільний, в лікарні не дали груддю кормить. Мала канєшно приболіла. А врачі, як врачі визнали в неї сразу стафілокок і давай сиворотку колоть. Колять, а дитині ще хуже. Повизли ми її в Черкаси, шо ж це таке, дитина ж пропадає… Там аналізи знову поздавали, а стафілокока то внеї немає. Організм дав обратну реакцію на сиворотку, і щитай у дитини система травлення геть отказала. Шож врачі покрутиля, якісь уколи покололи, тай сказали везти додому, мол виживе то виживе. Приїхали ми додому, я подумав подумав, ну а шо робить, як другоє надії немає. Начас через газети виписувать живі бактерії там у якогось врача ізвєсного. Я думав він не пришле, але прийла посилка, бактерії «Наріне» називались. Начали їх дитині давати. Дитині то покращало, а все ж в туалет самостійно не ходить, нічого не їсть толком, шо не з’їсть, а воно назад. Я вже тоді думаю нас в дитинстві поїли трохи, той я попробую. Взяв почок звіробою і деревію, та таке круте заварив, аж чорне. Гіркуще таке, шо впить не можна. Налили ми його в півлітрову бутилку,соску взяли і давай малій. А вона ще ж геть манісіньке(ще й року не було), ту бутилку схватила рученятами і п’є. Потом ще добавки дали, все випила, ото таке гіркуще і заснула. Так я почав її каждий день поїть і вірте не вірте вилічив. До трьох год вона в нас замість води пила оцю траву, і сама просила, видно організм требував. Все пройшло, і зараз слава Богу нічим не боліє. А шоб на врачів, то не вижила б. Ото ж так лікарня, то вона лікарня, а бачте трави, як помагають. Я й зараз кожної осені трави збираю. Ото як почав, коли дочка боліла, то й по сьогодні. Сам п’ю, бо в мене жовчний вирізали, то болію. П’ю безсмертник, дуже помагає для травлення, жовч гонить. А якщо логічно подумать, чого він безсмертник? Бо помагає «от печінки». А печінка, це своєрідний фільтр організму, якщо з нею проблеми, то вже нішо не поможе. А якшо печінка в нормі, то й жити довше будеш. І вигляд зовнішній кращий, воно ж і на ріку дає і все таке. От він і безсмертник того. Я його й дочці порадив, бо в неї дискнезія була. Я ж не бабка якась, а просто логічно мислю. Вони добре знали, ті бабки, не даром так трави поназивали. А зараз що… в лікарню пішов, хімії накидав у себе тай сидиш квакаєш от болячок.
Я багато трав збираю і безсмертник, і звіробій, і деревій, і материнку, і валиськи, і чебрець, і ромашку воно як не поможе, той не повредить. Головне в міру все. От не давно в мене сусід захворів. Він то вже давно з болячками, а це ногу поламав в бедрі. Довго в лікарні лежав. Привезли його додому, а воно ж після наркозу та уколів, як пішов розлад шлунку, що й кров’ю в туалет ходить. І капельниці йому ставляють і все, а нічого не помагає. Я взав та й приніс його дружині пучок звіробою з деревієм. Сказав, хай замість чаю поп’є, вона гірше не зробить. Через два дні, сусідка прийшла ще просить, каже помагає. Чесно я думав не поможе, анука він що ботулізмом переболів років 8 назад і постійно в нього ці проблеми, що не з’їсть і в туалет, а тут ще й після наркозу. А воно, бачте, помогло, то слава Богу».
Бадай Іван Петрович розповів як ходив до костоправа.
«Я лічно, в усякі оці одробляння не вірив і не вірю. А от шо було, то було. Воно ж і видно, коли людина діло робить. Жив у нас с сусідньому селі, осьо в Галаганівці дід. Звали його Грицько Прокопенко. Він така кості на місце ставив, що це передать не можна. Ото було, шо не поламають зразу до нього і він все на місце складе. Коли питали у нього казав, що це в нього від народження таке вміння. Ніде він і не вчився такому, та тоді такому. Просто знав. В мене таких дуже серйозних поломів не було, а плече колись вивихнув. Та прийшов у медпункт, вони подивилися та кажуть: «Ідьте, дядьку, в Чигирин, бо ми не знаємо як його справить». Пішов, та й стою на остановці, автобуса жду. Коли це йде одна наша жителька, тай спитала куди це я. Я ж розказав, а вона й каже: «То ти піди оно до Прокопенка. Тут не далеко, а як не поможе, то там остановка тоже є, звідти і поїдеш». Подумав, тай пішов. Зайшов до нього показав, а він тіки посміхнувся. Мене оставив, а сам по клубок валу пішов. Посадив мене, підмостив той клубок мені під плече хворої руки, саму її за спину загнув і каже: «Коли я скажу, ти руку назад за спину тягни». Шось він там покрутив і крикнув «тягни», я й смикнув, а рука тіки клац і стала місце. «А тепер , – каже, бери відро води, і йди додому». І правда я взяв больною рукою повне відро води, то рука тіки трохи безпокоїла, а потом і геть за неї забув. Тепер тіки на погоду трохи круте, а так і горя не знаю. Був у нас і ще один такий дід. До нього я не ходив, а люди ж до нього із других країв їздили, такий уміючий був. Симеренко фамилія була. Ото я понімаю у людей дар от природи. Це ж треба понімать, частвувать куди її, ту кістку поставить» .
Руденко Євдокія розповіла як внуків від застуди лікує.
«Найкраще од грипу і простуди всігда народні методи помагають. Я коли мої внуки боліють, даю їм пить гаряче молоко з лоєм козиним. Ще алоє можна добавить, тоже дуже хароше. А як в людини воспалєніє льогких, то тим лоєм треба всього обтерти, замотать добре, і на гарячому положить, шоб прогрівало. Можна ще сіль нагріту на груди положить. Якшо жар, то уксусом натирають і тоже в тепло. А ще іноді, лой можна дитині давати пить. В ложку з медом додати трохи лою і соку алоє, і дать випить дитині. Дуже помагає».
Яремака Любов Іванівна розповіла як її бабуся в дитинстві в любистку та кропиві купалася.
«В дитинстві я часто любила гостювати у бабусі. В неї завжди було дуже цікаво і трохи загадочно. Це моя прабабуся була. Вже тоді вона була дуже старенька. Зараз, нажаль, померла.
То вона мене ото багато історій розповідала про свою молодість, про парубків і дівчат. Як хлопці до дівчат тоді залицялися. І при тому приказувала: «І тобі треба, щоб хлопці любили, голову любистком мити». Любисток у бабусі на клумбі ріс, вона його засушувала, а потім коли мене купала, то запарювала його к кип’ятку і мила ним мені голову. Казала, що я от того буду здоровою і красивою. А кропиву додавала, щоб волосся міцне було. ЇЇ вона рвала за городом, теж сушила і парила. Бувало, як роботи багато, то вже не рве, каже, що не встигла, і тепер з неї користі вже нема. До кропиви бабулька ще додавала корінь лопуха. Його вона збирала восени, або ранньої весни.
Тим і цікаво було у неї, що вона якісь загадки розказувала, та казки. Я вже виросла, бабуня померла. Моїй доні зараз 10 років. Із самого її народження я купаю її у любистку, бо бабуня казала, що тоді дитина буде рости в любові і ласках, і в житті легко все буде. І голову мию і любистком і кропивою, для дитини краще, щоб менше хімії було – здоровша буде».
Запорожець Надія Петрівна розповіла як гайморит лікує.
«Я вже десь п’ять років болію на гайморит. Така біда, ну прямо не ізлєчима. І в лікарні була, поприписували таблеток, голову світили, наче нічого серйозного, кажуть признаки на гайморит. Попила я ті таблетки, а воно трохи полегшає та й через місяць обратно хватає. Голова болить так, що крутить нею не можна. І зуби вже випадать начали, так голову простудила. У ночі не спю, а дном нічого робить не можу, а на роботу то ходить треба. Я листоношею роблю. Пішла я якось на роботу, якраз пенсію носила. Зайшла там до одної баби. А в мене ж і соплі і ніс забитий, єлі балакаю…Начала їй розказувать, шо та як, а вона й каже. Що і в неї таке було. Порадила мені робити мазь з часнику. Треба головку часнику подавать дрібненього і залить олією. Настоювать, поки часник сок не пусте, тоді тим соком ніс закапувать по тричі на день. От того трохи легше стало. Ато мені ще одна баба посовітувала, тампони з цибулі робить та в ніс ставить. Береш цибулю, настояну на лимонному соку, добавляєш туди обліпихову олію. Потом накладаєш на бинт, і робиш такий тампон і в носа його. Ох тоді таке робиться, і чхаєш, і кашляєш, і сльози котяться. Продержать треба 10 хвилин. То після цього такий гній з голови виходить, що страшне. Я по три рази на день ставила, то скільки гадості з голови вийшло, хай Бог милує! А головне, що після тих тампонів голова боліть перестає. Я довго і цибулю ставала, і часник капала, то тьху-тьху зараз нічого і «пробивать» не прийшлося, та й зуби ж не всі повипадали».
Мартинова Наталя Андріївна розповіла як синові нежить та кашель лікує.
«Я, взагалі, не дуже в таке вірю. Хоча хто зна, може щось і є. Розповідають люди і різні загадкові історії про бабів «шептух» і інше, але особисто зі мною такого не траплялося. А от в народні рецепти я вірю, і сина часто так лікую. Хлопчина у мене частенько хворіє, і грип і застуда…усе у нас є. Ну таблетки таблетками, а народні методи ще нір азу не підводили. Коли в сина кашель, такий, що аж у бронхах гримить, я беру лушпиння картоплі, варю його. Як тільки воно звариться, саджаю над ним сина і накриваю хусткою чи одіялом так, щоб він тим лушпинням дихав. Так декілька разів і все проходить. Я сама в школі працюю вчителькою, то бачу як ті діти хворіють. Порадила батькам оцей метод, то допомагає. Воно й добре, і шкоди організмові менше, і дитина здорова».
Будюк Наталія Миколаївна згадує як дітям краще насмарк та кашиль лікувати.
«Найкраще насмарк лікувать вигріванням. Треба зварити яйце, замотати його в ганчірку і прикладати до носа. Гріть, поки яйце не вихолоне. Прогрівати треба доти, доки не поможе. А від кашлю найкраще помагає капустяне листя з медом. Ото як такий сухий кашель і не одкашлюється, то треба взяти парене капустяне листя, намазати його медом і прикладать на грудну клітку з переду і ззаду, і замотаться в одіяло. Держать треба цілу ніч. Хочте вірте, хочте ні, а вже після першого разу легше стає, одкашлюватися починає. А після третього разу все проходить. Мені особисто, тільки цей метод помагає, ніякі таблетки не помагаєть, то я так і дітей лікую. У нас цими народними методами пів села лічиться».
Маслюк Галина Антонівна розповіла про сусідку відьму.
«В нас по сусідству відьма живе. Все село про неї знає. Вона колись як напилася, то й сама розказувала. Вже й старенька вона, їй десь около 70-ти років. Вона нам вже скільки всякого наробила. Ми постоянко находимо всяке таке у дворі. То жаба на хрестику розп’ята на порозі лежала, то віник червоними нитками обмотаний. А кожен год, по вуглах города і в мене і ще одної сусідки по яйцю закопано. Один раз за хатою ми ігрушку найшли – мішка такий величенький. В нас таких іграшок не було. Воно ще й так інтєрєсно лежало, в нас там понад задньою стіною був шіфер поставлений. І щось донька старша там замітала і побачила того ведмедика. Мене позвала, а мені люди казали, що таке як найдеш, то спалить треба. То ми ж ото й палимо, коли шось таке находимо. А то вийшло так, що ця відьма «Душейчиха» як раз на городі була. В неї город напроти хати нашої. Ну ми ж ту ігрушки полили соляркою і підпалили. Та й стоємо дивимся. А вона щось самала-сапала нагнута, а тоді як схватися і по сторонах, по сторонах дивить і дивиться, наче шукає кого, і перелякана таке страшне. А тоді на нас як гляне, а ми стоїмо і дим же йде. Вона щось покрутилася і втікла в двір. То воно ж щось є, кажуть же, що відьма чувствує коли її порчу палиш, ото і їй таке було».
Павленко Віталій Вікторович розповів про цілительку з їхнього сила.
«Є в нас в Ташлику цілителька, людей ліче. А батюшка каже, що вона не од Бога. Хотя сам по чотири чарки п’є, а про неї каже, що не од Бога. Ліче вона не так давно, може років з десять, а до цього дояркою в колгоспі була. Трохи даже випивала. Така була бідненька, та ще й трохи наче не при своєму. А то раптом, в неї прозрєніє було, і вона лічить начала. С начала сільських приймала. Моя баба до неї ходила, як вона ще не популярна була. То вона їй все розказала, що і де в неї болить. Сказала ще приходить, то вона поможе. Баба більше не ходила, бо не повірила. Подумала, шо та вгадала. Хотя, баба тоді сама тіки узнала, ще й родичам не розказувала. А ще люди роказують, що як вона була малою, год може в 15, то розказувала, що їй сон приснився, що в неї коло двору куча машин і вона людей лічить і лічить. І так і є. Зараз до неї у усієї України їздять. Машин коло двору кажен день повно. Такий доміна в неї тепер, куди там. Наші люди з села в неї за гроші роблять. Там цілий палац. Сільських вона, правда, приймає без очереді, і грошей з них не бере. А з тих, хто риїзджає бере. В церкву наче не ходить, але на празники Андрія, Миланки та другі, всігда устраює благодійні обіди. А коли в магазин скупляться їде, то його на два часа закривають, скіки всього купує.
Був у неї і син. Люди кажуть, що він був дуже хворий. Дуже дивний з виду, отклонєнія в нього були, голова здорова, деформована і ходив він дуже погано. Його мало хто бачив. А вона сама казала, що в школу він як і піде, то год з 10-ти. Бачили його тіки сусіди і то рідко. В школу він так і не пішов, бо помер. На кладовищі і памяткик є, великий такий, красівий з ангел очками, але фотографії немає. Люди кажуть, що то нова нагрішила, а син розплатився.
На вид вона людина як людина. Трохи в прищах. Так, щоб десь ходить, то не ходе. Оце був період, що не лічила, може знову запила, а обратно начала».
Гаврилов Воловимир розповів як його сусідка на кішку перетворилася.
«В мене вже корова дуже давно. Правда, таке тіки раз було. Заболіла моя корова, не можна понять чим. Лякана стала, не їсть, вим’я напухло. Так мабуть три пройшло. Жінка з людьми балакала, то казали, шо може буть «порча». А я хто зна чого, тай на повірив. А вночі ж до корови з жінкою по очереді ходили поглядать. Ну жалко ж скотину. А то була моя очередь. Я ж встав. Та пішов у коровник, засвітив, подивився на Маньку – стоїть бедна. Сіна поклав, хоч вона й не їла. В йти збирався, коли з вугла од дверей щось як вискоче, я ж перелякався та бичем туди…Коли дивлюся – кішка побігла, не наша. Тю, думаю, може ж так перелякать. Та й без уніманія. Коли пройшло десь дня два, жінка з сусідами балакала, ті й розказали, шо в баби Ганни рука чи перебита чи просто побита, ну перемотана ходить два дні. Як раз два дня назад я кішку бичем увірвав. Начали з людьми балать, а там хлопці розказують, що вертали з ставу через поле, зустріли бабу Ганну. Вона мол, шось пройшла толком до них і не поздоровкалася, ті аж здивувалися, обернулися подивиться, коли дивляться баби вже нема, а о бур’яни кішка побігла. Чесно, я б хлопцям не повірив – молоді, ще дурні, їм аби язиками чесать, аби не ота пригода в сараї. А так видно ж то вона була, чи як не знаю, а рука то побита в неї».
Маслюк Олександр розповів, що в його однокласниці баба відьма була.
«Казали, що в нашої Свєтки баба вєдьма була. І моя баба дома розказувала. Ну я так не знаю, шо вона там чим занімалася. Кличка ще в неї така була «Нінка-сліпа», ну вона не сліпа була. Ото ми як ідемо зімою з хлопцями в хокей гулять на став, вона обізатільно вийди і начинає: «Ви ото хлопці туди одно ходите, та ще попровалюєтеся під льд». І ото, тіки вона вийде і скаже оце, то точно хтось та провалиться, чи впаде поб’ється. Чи ше шось. А як вмирала вона, то казала моя баба, шо не вмерла поки дірку в стелі не пробили, і кричала страшне, як ото звір якийсь. Баба казала,шо сташно було в хаті находиться, вона там шось помагала готовиться».
Сібякіна Ганна розповіла як тітку доглядала.
«Я коли тітку доглядала, батькову сестру, то вона довгенько лежача була. А спокійна, не при вередлива, лежить собі, тай усе. Я до неї тричі на день приходила. Бо вона в своїй хаті лежала, а я через дві вулиці жила.
А то було, коли вже геть слаба стала, перед тим як умерти. Позїджалися всі родичі. До похорону готовиться, і я прийшла, та начала ж питать як вона та шо там. А вона й каже: «Іди, я тобі шось скажу». І розказала, що вона «знає» і може мені передать, треба тіки, шоб я її за руку взяла. Та я одказалася, бо злякалася. Нашо воно нужне, гляди ще потом і мої діти страдать будуть».
«Живу я в с. Стецівка Чигиринського р-ну, можу трохи розказати про те, що вас цікавить, тільки будь-ласка імені мого не записуйте, бо це була мати моя і мені не приємно про це розголошувати. Мені вже 51 рік, той рік у мене померла мати. Все життя вона наче хворіла, бігала по лікарнях, санаторіях, постійно набридала всим зі своїми болячками. Думали, що вона ще ззамолоду помре. А вона дожила до 83 років. Останні 5 років втратила розум, була закрита в будинку, бувало навіть прив’язували до кроваті. Таке страшне робилося, шо й передать не можна. Лікарства ніякі не допомагали, тільки хуже робилося. Лікарі сказали, що скоро помре. Та й в селі говорили, що довго не буде адже вона вже навіть з мертвими балакать начала. Та так ми з нею 5 років і мучилися. І била все в хаті і матюкалася, і молилася і по столах лазила, все перевертала у будинку страшне шо було. Тоді ще помічали, що оце як великий празник, то баба наче на хло відпочить не дасть, найбільше казиться. Ми ж тоді не знали з чим воно пов’язано. Ще тоді треба було батюшку гукать. А тоді останні 3 місяці перед смертю злягла. Отказали органи травлення, перестала в туалет ходить, визвали лікаря – сказав: «Готовтись до похорону» Ну ми ж і начали готовиться, це ж таке людина життя вижила, вже час, та ще й так мучилась останні года. Готовимся, а вона місяць лежить, далі вже їсти перестала і все одно лежить. 30 днів вона лежала без їди, а потом ще воду пить перестала і все одно смерті не було. Ну тоді й почалося саме страшніше, я ніколи б не подумав, шо воно може буть на світі таке, але побачив на собственному опиті. Лежала вона ще 10 днів без води і тіки мати гне і до чорта посилає. Та все це було б нічого, та в неї ж тіло вже розкладаться почало, прямо наче вмерло, вонь така страшна, рани прямо до кісток, нічого зробить не можна, не помага, а вона лежить і всьо тут. Тоді вже й сусіди і дочка моя почала казать, шо шось тут не так, треба мабуть батюшку гукать. Видно бабка в молодості нагрішила добре. Розказали, шо в таких случаях дірку в потолку пробивають, мол вмерти поможе. Не видержав я пробив уже дірку, свічку запалив і воду даже поставив як сусідка сказала. Та лежить баба, кричить стогне, прямо виє на всю хату. Я вже й заходить до неї бояться став, жінка з дочкою самі ходили. Останній раз зайшов у коридор туди,а вона не своїм а прямо чоловічим таким грубим голосом кричить. Утік, далі й не заходив. А тобі у той же день туди дочка моя пішла. Батюшку ми не визивали, бо стидно, вона ж таке робить, і інтим предлагає і матюками криє і дулі тикає, а як за батюшку заікнулись, то просить начала, шо ненада мол батюшки. То дочка сама в інтернеті на якомусь там релігійному сайті найшла який канон, я в них не розбираюсь, а вона сказала, що це на отділення душі от тіла, коли людина страдає за гріхи. Пішла вона туди каже, шо й нічого читать не собиралась, просто там у нас у тій хаті, кладова з посудом та всякими потрібними речами. Коли почула як баба виє, гарчить не видержала і з телефону через інтернет начала читать ту молитву. Дочка каже, шо її наче шось підштовхнуло, наче аж слова у вухах чула. А баба ще більше кричать начала. Ми тоже з жінкою пішли вже в ту хату, подивиться де дочка так довго ходить, підходим, а вона якраз виходе червона вся, захекана аж пашить, розказала шо було, ми зайшли дивомося а баба вже мертва. Дочка каже, шо ніколи б і не подумала і не повірила, та баба затихла на останньому слові «Амінь», хіба може буть таке совпадєніє. Я не знаю чим та баба занімалась, та по жизні вона була дуже поганою людиною, думала тіки про себе у своїх болячках винуватила усих. Помню даже був час коли ми ховались і тікали од неї, бо вона всігда старалась у деталях розказати шо в неї боліло і як, а тоді було таке, шо жінка послуха її і заболі, тоді і дитина. Начали от неї ховаться, а вона сердиться та ловить нас кругом, прямо наче слідить. Коли сказав їй про це, вона призналась, шо як розкаже, то їх легше стає, ну да, а хтось тоді боліє. Після смерті найшли в неї у шкафах різні свічечки, мішечки, всяке таке. Вона наче й мати моя, та після смерті і згадать нема нічого доброго, такої страшної людини, ще пошукати, а ця смерть страшна. В селі ні в кого такого не було. Я кажу не дай Бог нікому таке пережить. Кому розкажи, то скажуть здурів чоловік. Нема чого лізти туди де нічого не понімаєш. Баба всігда вмерти боялась, а вийшло, шо смерть треба ще й заслужить. Ото таке в нас було, чи відьма чи ні я не знаю,. Сусідка каже, що то в неї чорт всилився і за гріхи так довго її мучив. Я стараюсь не внікать у це взагалі і нікому не раджу, хто зна шо воно є на світі, як не знаєш, то краще і не лізти».
Жителька м. Чигирин Пискун Ольга Олександрівна розповіла про свою дивну сусідку.
«У нас теж була така трохи дивна сусідка. Цікава тим, що завжди старалась щось принести і дати. То три картоплини, чи цибулини принесе. Колись приїхав до нас мій брат, головне, що ніхто ж не знав про це. Погостював 2 дні, тільки він поїхав, а вона приходить каже: «А Андрюша вже поїхав. Ой, а я ж йому ось хотіла в дорогу дать» І принесла 2 картоплини і морквину. Зовсім дивна була. Я чого про неї так кажу, бо моя тітка, вона ж теж уже в літак була, більше між бабами спілкувалася казала, щоб ми її остерігалися, бо вона ця сусідка була замічена у всяких не чистих справах. Я пам’ятаю як мою матір хоронили, не пам’ятаю вже чого я як, бо не до того було, але основна задача була відігнать сусідку від труни. Та принесла пакетик цукерок і типу хотіла передать раніше померлій дочці. Люди її не пускали, а вона все рвалася страх. Вже пакетик той положили. А вона ще рветься. Ми таки її не пустили, а тоді ж тітка мені розказала, що то сусідка по вірьовочки якими ноги і руки покійному зав’язують рвалася. Тітка говорила, що на них можна щось поробить людині, хоча є люди які їх і в лікувальних цілях якось там використовували. Бувало ця сусідка іде до нас впаде на порозі і валяється поки хтось із нас не вийде і не доведе її до хати. Завжди старалась доторкнутися, потриматися за тебе. А колись так упала, лежала-лежала, ми не виходили, коли воно пішов дощ, вона встала і сама пішла додому. То коли прийшла, щось ми з нею поскандалили, вона як гаркнула, вийшла з хати а за нею з дзеркало упало і розбилось. Ну не знаю, що воно таке було, але було вона таки трохи дивна. А в ту ніч коли померала, то так у будинку всі кричали у стіни гупали цілу ніч. Під ранок прийшли до нас просить допомоги, бо баба тільки що померла, ми їх в будинок не пустили, сказали, що зателефонуємо куди скажете і все. Самі в той день поїхали до родичів, що б і не бачити що воно там було».
Журавель Олена Володимирівна розповіла як їй в дитинстві хворі ноги лікували.
«Я тоді ще маленькою була, років 7. У мене і зараз кістки на ногах крутить і болить воно, та хоч не збільшується. Коли було 7 років, померла моя баб ушка. Сусідка стара приходила, щось там з матерею готували до похорону, а я мала собі бігаю то туди то туди. Вже тоді на нозі коло великого пальця в мене почала кістка рости і боліть. Ця баба сусідка сказала, що якшо цією кісткою торкнутися до мертвого тіла і подержать, то кістка тоже замре і рости більше не буде. Помню, шо тоді так і зробили притули до бабиною руки і трохи потримали, мені не страшно було, шо там такого? Вона ж моя баба рідна. То після того ж кістка рости перестала і боліла менше. Зараз то ноги болять, бо роботи багато. А тоді ото так мене лікували. Ще помню одна дівчинка була у нас в селі, в неє тоже яких наростень на руці був непонятний. То її батькам сказали, той наростень перев’язать вірьовкою, шо мертвому руки зав’язували і так поносить. Вона довгенько бігала з тим канатиком, то наросту того не стало таки і по сьогодні нема».