Ситківцям 575 років
Ситківці — селище міського типу на Вінниччині.
Розташовані в мальовничій місцевості при злитті двох річок Червоної і Повстянки. Із заходу, сходу та півдня селище оточують ліси, що розкинулися на схилах вибалків.
Сиву давнину Ситківців підтверджують археологічні дослідження. В центрі селища виявлено 20 поховань пізньосередньовічного могильника-кладовища. При одному похованні знайдено срібну монету — півгроша, карбовану 1520 року за чеського й угорського короля Людовіка II. Деякі кістяки мають сліди фізичних травм, завданих за життя ударами тупого знаряддя по черепу, що може свідчити про участь населення у збройній боротьбі проти татаро-турецьких, литовських та шляхетсько-польських загарбників.
На початку XVI ст. Ситківці — укріплений замок на межі Вінницького й Гайсинського повітів. На його місці збереглися «замчища» — залишки земляних валів, фундаментів кам’яниць і церков, а за 9 км на схід від селища — руїни старовинного монастиря (урочище Монастирище). 1545 року Ситківці належали литовському пану Скабарні, про що свідчать ревізькі документи.
Недалеко від Ситківців у давнину проходив Чорний шлях, по якому сунули татарські орди, здійснюючи грабіжницькі набіги. Село неодноразово знищувалось під час таких нападів (1551, 1571, 1586 рр.), але на його території знову й знову селилися люди. Польська держава не вживала ефективних заходів для оборони південних кордонів, замки ж будувалися, щоб приборкати селян-поселенців і козаків.
Після Люблінської унії власники Ситківців — князі Четвертинські — посилили експлуатацію селян. У 1588 році згідно з III литовським статутом тут було остаточно узаконено кріпацтво. Мрією кріпаків стали вільні поселенці та козаки. В 1594—1596 рр. під час перебування на Брацлавщині С. Наливайка селяни спільно з міщанами й козаками виступили проти магнатів, шляхти й заможних міщан. У цей час почастішали втечі селян-кріпаків на Запоріжжя. Феодали у пошуках робочих рук займалися викотництвом й осадництвом.
З 1654 року Ситківці неодноразово зазнавали нападів польсько-шляхетських військ. Пани катуванням і пожежами намагались погасити опір населення.
Захопивши село в 1664 році, шляхетські загони перетворили його у згарище. Залишилось лише 27 димів. Четверта частина жителів загинула, багато мешканців у складі Брацлавського й Вінницького полків перейшло на лівий берег Дніпра.
За Андрусівським перемир’ям Ситківці залишились за Польщею, а з 1672 по 1699 рік перебували під владою Туреччини. В 1702 році повстанські загони Палія і Самуся визволили Ситківці від поміщиків і орендарів. Щоб придушити опір селянсько-повстанських загонів, пани запрошували собі на службу кримських татар. 21 березня 1745 року поблизу Немирова й Ситківців перебував тритисячний загін татар, а в лісах було заготовлено багато кайданів і колодок для бранців. Місцеві поміщики збирались заплатити живим товаром (ясир) татарам.
Селяни-кріпаки йшли в гайдамаки. В Голубиному яру (на території села) знайдено схованки, де гайдамаки тримали зброю. В 1750 році вони підпалили фільварок пана.
Після возз’єднання Правобережної України з Росією 1793 року Ситківці ввійшли до Брацлавського намісництва, а через чотири роки — до Липовецького повіту Київської губернії. Незабаром село купив граф С. Потоцький. Руками селян Потоцькі спорудили палац, запрудили ставки, розвели білих і чорних лебедів, розбили парк-заповідник, де за кам’яним муром тримали завезених з далеких країв диких звірів.
Реформа 1861 року збільшила кількість малоземельних і безземельних селян, які йшли працювати на цукровий завод та його плантації. У 1866 році за орендним договором з Потоцьким акціонерне товариство на чолі з бароном К. Таубе і французом І. Гоффаром розпочало будівництво нового цукрового заводу. Машини та інше обладнання були завезені з-за кордону, переважно з Австро-Угорщини. Восени 1867 року завод виробив 87 617 пудів цукру-піску. На заводі працювало 240 чоловіків і 20 жінок, переважно з місцевого населення. Маючи великі дивіденди (від 10 до 20 проц.), акціонери поновили контракт з Потоцьким до 1918 року. Завод давав прибутків від 58 до 84 тис. крб. на рік.
У Ситківцях був також цегельно-черепичний завод. Як і цукрозавод, його орендувало акціонерне товариство. В 1866 році там працював 21 чоловік, переважно дівчата до 16 років.
У 1900 році в Ситківцях мешкало 3044 чоловіка, налічувалося 426 селянських дворів. З усієї землі 2248 десятин більше тисячі належало Потоцьким, 100 — іншим власникам, 90 — церкві і лише 981 десятиною володіли селяни. Багато з них мали лише городи. Безземельні селяни змушені були йти в батраки до панів куркулів, на заробітки. Крім цукрового заводу, в селі працювали водяний млин, кузні, які належали поміщикам Потоцьким. Куркулі мали вітряні млини, олійні та інші невеликі підприємства обробки сільськогосподарської сировини.
Та незважаючи на все це, жителі Ситківців прагнули знань, освіти. З 1861 року в селі існувала лише однокласна парафіяльна школа, де дітей навчав дяк. Робітники цукрового заводу вирішили на свої кошти заснувати училище. Звернувшись щодо цього до місцевих властей, вони разом з селянами обіцяли вносити щорічно на утримання училища 360 крб. та забезпечувати його шкільним обладнанням. Після тривалого листування однокласне народне училище відкрили 1882 року. Навчалося в ньому 40 хлопчиків. 1902 року училище перетворили у двокласне. Містилося воно в будинку, спорудженому робітниками на власні кошти. Селяни, як і раніше, доплачували 360 крб. Три вчителі вчили 157 хлопчиків і дівчаток. Проте закінчували його лише не більше 10 учнів, переважно із заможних родин. Через матеріальні нестатки діти бідняків у кращому разі могли навчатися одну зиму.
1905 року в Ситківцях побувала пересувна виставка народних художніх творів. Її супроводжували художники І. С. Макушенко, Д. Е. Лосевський.
До 1913 року в Ситківцях існувала ткацька майстерня, де виробляли килими, рушники, високоякісний шевйот. Вовну для його виготовлення доставляли з Москви. Ткалі О. Загоровська, Я. Затворницька, М. Остроухова пригадують, якою невичерпною була фантазія народних умільців. Переконливим доказом їх високого художнього смаку були килими з оригінальним рослинним й геометричним орнаментом, рушники, вишиті різнокольоровими узорами рослин і геометричних фігур.
А ще такий цікавий факт, що поєднує Ситківці і Львівську галерею мистецтв.
14 лютого 1907 році, у Львові засновано галерею мистецтв – нині один з найбільших художніх музеїв України. Загальна кількість експонатів становить понад 62 тисячі. Рішення про створення у Львові галереї європейського мистецтва було прийнято міським магістратом у1897 році.
На початку 1907 року на кошти магістрату була придбана колекція західноєвропейського мистецтва українського цукрового магната з села Ситківці (помилково вважають село Сутківцями) на Поділлі Івана Яковича, до якої входило близько 2 тисячі експонатів, в тому числі понад 400 картин. 14 лютого 1907 року ця колекція була перевезена до Львова і ця дата вважається початком музею.
У Ситківцях довгий час працювали відомі художники, запрошенні родиною Потоцьких та робили численні копіювання відомих та знаних витворів мистецтва. У 1914 році для галереї було спеціально придбано будинок по вулиці Оссолінських, 3 (нині вулиця Стефаника).
Фото з особистого архіву Вячеслава Андрющенка
"Краєвид на цукровий завод та Заводський став"
Автор: Вячеслав Андрющенко
